Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

— Я недавно дуже вдало почала продавати свою книгу. То ж можу собі дозволити балувати дітей.

— То краще б про свою майбутню дитину думала. Для Софії є кому купувати іграшки.

— Не нервуйся, — Діана знов з-під лоба глянула на мене, — я просто хотіла порадувати дівчинку.

— З тобою неможливо, — я цокнув язиком.

Сестра підвелась з дивану і підійшла до своєї сумки, але якось різко зігнулась та вперлась рукою до крісла.

— Ой-ой…

— Діано, — я кинувся до неї, — що таке?

— Та ще від вчорашнього вечора тягне живіт… мабуть це тренувальні перейми. Але сьогодні вони якісь надто сильні.

— Ти точно впевнена? — я підняв одну брову, — це не потребує лікаря?

— Ні-ні, — сестра вирівнялась, — от бачиш, вже відпустило.

Я чомусь не повірив їй, але потім вона все ж повернулась до Софії та продовжила з нею гратися. Але за якісь пів години Діана знову вхопилась за живіь. Потім ще раз. І я розумів, що цей біль у неї починає зʼявлятися частіше.

— Я не дуже експерт…точніше, я взагалі нічого не розумію, — я тримав Діану за плече, — але ти впевнена, що все нормально?

— Тепер вже ні, — вона важко дихала, — але я б мала народити на наступному тижні. Ой-ой-ой.

— Здається, дитина твоя так не думає. Пані Алло! — я голосно покликав няню.

— Що сталося? — жінка швидко прибігла.

— Погляньте тут за ними… я… зараз…— я швидко побіг до кімнати та одягнув перше, що потрапило на очі. Спортивні штани та футболку. Так само швидко повернувся назад.

— Як же боляче…— ледь не плакала Діана.

— Дихайте. Глибоко дихайте. Намагайтесь розслабитись, — пані Алла тримала її за руку.

— Ми їдемо в пологовий. Де твої речі? Ти хоч маєш їх?

— Так. Вони в моєму багажнику, — Діана глибоко видихнула.

За цим всім зацікавлено спостерігала Софія. Я не бачив у її очах ні страху, ні здивування. Вона просто гралась лялькою та час від часу дивилась на нас. Ми з Діаною швидко вийшли надвір та сіли в її авто. Я натисинув на педаль газу і ми різко рвонули з місця. Вже в дорозі я бачив, що Діана намагається комусь подзвонити.

— Що ти робиш? Дзвониш до лікаря? — різко спитав.

— Чорт! — вона бурчала, — та візьми ж слухавку. Давай…

— Кому ти дзвониш? — я косився на сестру, але вона не відповідала мені. 

Потім ми вже доїхали до пологового будинку. Оформлення всіх паперів зайняло якийсь час і я бачив, як Діані боляче. Вона міцно стискала пальцями свою сукню так сильно, що аж біліли кісточки. Вона швидко ходила туди-сюди. Намагалась присісти. Але в результаті не знала, куди себе діти. Була наче поранений звір. І я розумів, що це напевно неймовірно боляче. Потім вже прийшли забрати Діану до пологової зали.

— Ви батько? — коротко спитала медсестра, — будете на пологах?

— Що!? Ні, я не батько. Я…— я глянув в очі Діани, повні сліз. І в голові пронеслись всі наші моменти. Щасливе життя до того, як я дізнався цю страшну таємницю. І життя після, коли я практично ненавидів її. Момент, коли вона поїхала в Іспанію і я відчув полегшення. Але зараз…зараз знову щось змінилося в мені. Саме в цей момент, коли я бачу її налякані повні болю очі.

— Це мій старший брат, — тихо сказала Діана.

— Ну… це теж підходить. То ви йдете чи ні? — трохи грубо спитала медсестра.

— Я… я не… — вперше в житті я взагалі не знав, що сказати. Я був розгублений, а в голові абсолютна порожнеча.

— Будь ласка, Захаре…— практично пропищала Діана, — ходімо. Мені дуже страшно. Ти допоможеш мені…

— Д-добре… — невпевнено сказав я.

І ми пішли далі. Проте мої ноги йшли наче окремо від мене. Мені видали змінний медичний одяг, а Діану відправили до пологової зали. Мені самому було страшно там бути. Тому довгий час я просто ходив коридором туди-сюди. Декілька разів зазирав до Діани, а вона практично плакала від болю. Ходила туди-сюди швидкими дрібними кроками і міцно стискала пальцями якийсь мʼякий малеький мʼячик. Я часто виходив в коридор, коли приходили лікарі чи коли виганяла мене сама Діана. Деколи їй хотілося побути самій. 

— А де батько, Діано? — врешті спитав я, — він взагалі в курсі про все це?

— Так, — вона вчергове важко видихнула, — я написала ще повідомлення. Він точно скоро прийде.

— Дуже боляче? — я скривився.

— Памʼятаєш, як ми лазили по деревах в садку у бабусі. І ти зірвався з гілки, впав на іншу. І вдарився просто у найгірше своє місце?

— Звісно памʼятаю. Я два дні не міг нормально ходити.

— А це в мільйон разів гірше! — вона так сильно стиснула мою руку, що я аж відчув, як нігті впиваються в мою шкіру. Потім вона знову вигнала мене в коридор. За якийсь час прийшли лікарі знову і повідомили мене, що вже почалося. І моє серце практично завмерло. Я налякався. Просто не міг впоратися з хвилюванням. Та був впевнений, що Діана швидко все зробить. Бо вона сильна, я точно знаю. Але все затягнулось якось надто довго. Я сидів на диванчику, опустивши голову на руки. Поки поряд не почулися дуже поспішні кроки.

— З-захаре…— на мене дивився вражений Єгор.

— Що… що ти…— я різко підвівся та підійшов до друга, — що ти тут робиш?

— Та я…— він почухав голову, підбираючи слова. 

Але це вже було не потрібно, бо я все усвідомив. Пазл в голові склався моментально. Від легкого обурення я аж роззявив рота. Це було для мене шоком. І як тільки я хотів почати говорити, з-за дверей зали почувся голосний дитячий плач.