Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

— Може, спочинемо, Ольго Іванівно?

— Ні, ні, будемо йти!

Іти, бігти, повзти, витягати з себе останні краплі сил, тільки далі, далі в глиб цієї прекрасної тьми.

Попіл угорі став сіріти, яснішати. Стало вже видко самих себе, свої темні постаті. Сірий попіл почав непомітно, але нестримно сипатись у повітря, вниз, укриваючи все сірим туманом. Виступили важкі, темні латки хмар угорі. Почав насівати дощик холодним, колючим порохом.

Доктор усе частіше зупинявся й, нахилившись та водячи головою в різні боки, пильно придивлявся. (Тільки занадто щось подовгу придивлявся, зиркаючи часом на панну Ольгу). А вона покірно, змучено стояла, важко дихала і тримала руку на серці.

От уже зовсім посіріло. З-під хустки видніли великі, широкі, темносині, напружені очі. Ніс, щоки, навіть уста були жовтяво-сірі.

Раптом доктор зупинився.

— Постривайте. Десь гавкають собаки.

Любі, дорогі собаки: свої, чи ворожі?

— Здається, село там, за горбом. Ходімте.

Дійсно, хутко в сіре небо почав виповзати з-за горба

млин. Ось крила, дах, двері з ґаночком. За ним брудні плями хат у темно-попелястій зелені.

— В село не треба йти. Невідомо, хто там. Сховаємось під млином.

Панна Ольга покірно, мовчки, тримаючи руку все коло серця, і на це пристала.

Крадучись і ховаючись за млином, підібрались до нього й залізли між каміння. Тут було зовсім сухо й затишно. Тільки дуже протягало вітром. Та річ не в тому, а який вітер: свій, чи ворожий? Чий млин: ворожий, чи свій?

Умостилися так, щоб їх не видко було нікому, а надто з дороги, що пролягала зараз же коло самого млина, але щоб самим усе бачити.

Хто знає, куди вони придибали. А що, як блукали всю цю страшну, чорну ніч довкола того самого села й, може, самі знову прийшли в руки Єрємєєву?

Панна Ольга сиділа з заплющеними очима, не маючи сили закрити ноги в малесеньких, облиплих болотом черевичках. Лице, руки, все пальто були вимазані землею, що почала висихати й сіріти шкуринкою по краях.

Доктор сів так, щоб затулити її собою від вітру. Курити хотілося смертельно, але не було вже ні одного сірника. Хутко буде доба, як вони останній раз їли. Це — трудно.

Очі й лице в доктора пашіли, горіли, в горлі сухо дерло. По тілі, особливо у спітнілих місцях, пробігали холодні, пронизуваті дрижаки.

Доктор обережно, хижо витяг шию з-за каміння і швидко, по-звірячому почав нишпорити очима. Крізь дрібний і густий серпанок дощу, як за дротяною сіткою, вже виразно випиналися контури хат. Але яких же, яких: своїх, чи ворожих?!

Раптом щось глухо загомоніло збоку. Докторові не видко було. Він трохи виліз і глянув у бік гомону. По дорозі від села їхала група людей верхи. Над постатями людей стирчали якісь гострі палички.

— Ольго Іванівно: якісь військові! Сховайте ноги. Не ворушіться.

Панна Ольга ожила: зщулилась, згорнулась, прилипла, голубка, до каміння. Доктор сів щільно коло неї й скинув кашкета, — щоб не випинався, як доктор дивитиметься на дорогу.

Зачувся голосний, хрипкий сміх багатьох голосів.

Так; це — червоноармійці! Нема ніякого сумніву.

— Де ножик, що я вам дав? Швидше дайте сюди!

Панна Ольга хапливо стала шукати. Ах, Господи, копається! Мабуть, загубила, викинула, забула?

А, ні, є! Ну, вони їх живими не візьмуть. Вони їх візьмуть мертвими або такими, що не чутимуть і не бачитимуть їхньої мерзотної радісної люті.

З мовчазним гарчанням усередині доктора ощетинилась чужа, темна істота, стала на задні лапи й наготовилась до лютого останнього бою. Ідіть, прокляті, беріть, спробуйте!

Панна Ольга побожно, покірно, поглядала на доктора. Вона не сміла заговорити до нього. Вона тільки ловила кожний рух його очей, уст, і готова була сліпо, моментально виконувати всякий наказ його. Гризти їх? Готова. Впасти й лежати непорушно? Добре. Підставити йому груди, горло, очі під його розчинений, скажено затиснутий у руці ножик? Згідна. Він знає, він — сильний, могутній, він є владика, в нього очі, страшні очі й на руках шнурами напнулись чоловічі сині жили.

. Гомін усе ближче та ближче. Чути вже м’який, повільний тупіт копит і подзьвякування чогось металічного. Буботіння розмови. Шелест дощу.

Доктор скоса повів очима від себе до дороги: чи не видко звідти його ніг.

Зовсім близько. Мабуть, біля самого млина їдуть. Чвакають копита.

Доктор почекав і ледве-ледве ворухнувся, витягаючи голову, як гадюка, з-за каменя.

♦Вони» вже минали млин. Круглі, ситі клуби коней м’яко, ритмічно й кругло похитувались, як у манерних панночок зади. У такт їм хитались голови й рушниці вершників.

Але що то?! Каски?! Чорні, круглі, блискучі, з ремінцями через усю щоку?! Німецькі, прекрасні, чудові, любі, святі каски;

Доктор увесь шарпнувся вперед. Панна Ольга злякано й машинально кинулась за ним.

Але він зараз же зупинився, повернувся на мент до панни Ольги й очима, що сяяли, бризкали, кинув їй у лице:

— Каски!!

І знову шарпнувся всім тілом наперед, ловлячи очима милих, ситих, круглоклубих коней, мокрі, блискучі каски.

— Німці?! — шепотом скрикнула панна Ольга. — Німці?!

І сильно, боляче вп’ялася тонкими пальцями вище ліктя доктора.

— Біжімо до них! Вилізайте, докторе! Вилізайте!

Але доктор тихенько відвів її рукою назад.

— Тихо. Сидіть і не руштесь. Це — німці. Але, будь ласка, мовчіть. Нехай собі їдуть. Німці нам можуть бути такими ж ворогами, як і ті. Це треба інакше. Тепер ми можемо самі себе рятувати. Тепер...

— Докторе! Дома!!

І раптом молоді, швидкі, вимазані болотом, прекрасні, ніжно-сильні руки міцно впали круг шиї доктора і при-тягли його лице до м’яких, гарячих, зашерхлих уст. Вона скажено, несамовито цілувала його в ніс, у вуса, в колючу стерню на щоках, у паршивий, мокрий кашкет.

Солодко й тепло війнуло з-під хустки духом молодого, жіночого тіла. І чи від цього, чи від сильних рук на шиї, чи від почування гнучкого, теплого тіла без корсета, чи від гарячих, пришерхлих уст, чи від чогось іншого, але докторові в душі щось хльоснуло в долоні, стьобнуло батогом, ухнуло, скрикнуло й буйно замахало по всіх жилах червоною хусткою.

— А дощ! А дощ! Господи, докторе, який милий, чудесний дощ! Докторе, я хочу їсти! Докторе, у вас увесь ніс у болоті!

А в неї вся щока. Це тоді, як вони впали в рівчак і бабрались там, у тому милому, незабутньому, єдиному на світі рівчаку, хай він собі там живе, хай розвивається,