Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

не хотів. Нічого особливого, скучна і нудна справа. Але лейтенант пам’ятає похорон майора: пишний, у мундирі, з прапорами, сльозами і всіляким іншим гамузом. Хіба не варте таке життя в очах тих, хто упинається кожного дня в синій екран телевізора? Навіть смерті заздрять. Людина заперечує свої діла.

Але паскудний Русланчик зіпсував солодке життя своїм батькам і близьких, коханих і друзів. Під кайфом він і його подружка Лінда забивають до смерті восьмирічного хлопчика в одному з глухих переходів. Глупо, але вони там і лишають тіло лежати і ще півночі нипають у пошуках спокус і радощів. Радощі пригорщами востаннє ллються у їхні ніжні долоні. Наступного дня, з розкудланими головами, з розпухлими мізками, їх піднімає радісний Цапа. Той Цапа, котрий слідує за ними по п’ятах і котрого вони не вважають за людину. Маленький довгостопий недоносок, виродок помийний і таке інше. Зараз він тицяє їм з поляроїда мертвого хлопчика і збуджені обличчя Лінди та Русланчика. Він гречно прощається, говорить, що фотокартки ще є, ці вони нехай збережуть: його ж бо завжди збуджувало насильство. Потім у них усе не заладналося. Воно й на краще. Вибухнув офіс майора, задушили Магріба, і хто доклав рук: Цапа чи ще хтось? Він знав одне – той, кого звали Топтуном, тільки попереджував. Дізнаватися про крайнього – все одно що рухатися пустелею і кричати на допомогу. Більше лейтенант знати нічого не хотів. Він дійсно марнував своє життя, мандруючи пустелею. Так він думав, і ніхто в іншому його не переконає. Навіть усміхнене обличчя Марі.

Фонтани салютів освітлюють остови будинків. Лейтенант іде вулицею, спочатку натовпом, потім випиває пива. Йому здається мало, і він ще п’є. Нарешті він виходить на порожню вулицю і шукає поглядом знайому кав’ярню. Він знаходить її порожньою: люди розбігаються святом, як зграя сперматозоїдів після протизаплідного препарату. Він замовляє віскі, аж потім тільки рахує гроші. І тут його зупиняє погляд. Лейтенант подумки просить сам себе не зупинятися і не підводити голови. Павук синьо-зеленого світла гонить копошливі тіні. Він пригадує, що дійсно так воно і має бути у цій кав’ярні. Нарешті їхні погляди зустрічаються. У важкому, тобто важкого кольору костюмі зразу за двома дівочими головами сидить колишній помічник майора. Він добродушно піднімає руку і вітається. Лейтенант вітається: ось він бере молоток і розтрощує коліна, потім свердлом свердлить дірки в кістках у цього ублюдка; він трощить пальці в дверях, як горіхи, а потім живого запихає до крематорію і дивиться, як він надувається, а потім вибухає кривавою бомбою… Але пусте – воно проходить.

Він ще раз вітається, вирішує, що грошей у нього достобіса, а тому замовляє цілу пляшку «Блек Лейбл» і помалу випиває. У нього черговий хабар, і без грошей він ніколи не сидів, – думає він, – на випивку завжди вистачає. Тоді знову думає про майора, про Ладу, яку так і не знайшли. А чи й треба. Дівчина з-за столика уважно дивиться на нього. Він пропонує їй сісти. У неї зелені очі, вона висока, із плавними манірними рухами школярки. Лейтенант ловить на собі розуміючий погляд колишнього помічника. Під той погляд вони виходять. Бабахає салют, і дівчина вхоплюється руками за його лікоть. Прихват у неї міцний, як у дитини.

У напівтемряві він розрізняє блідий овал її обличчя. Він цілує її палко, зовсім як ту, що колись несподівано увійшла в його життя. Тимчасовість стала для нього тихим прокляттям, що гріла вночі постіль, терзала думки, і навіть випивка не могла нічого витравити. Лейтенант входить у неї, як у гумову. Він рветься на ній, наче виконуючи важку, непосильну роботу, наче тисячоліття кричать за ним, доводячи до абсурду його чоловічу потребу. Дівчина кричить, задирає високо ноги. Ото тобі й на, як для пацанки, тобі таке діло. Нарешті він кінчає, боляче і довго, наче у нього накопичилося в яйцях отрути. І засинає. Сниться йому яскравий берег з дикими звірами. Не чудуючись, він ходить спокійний серед тих звірів, і вони лижуть йому руки та ноги. Але коли лейтенант прокинувся, виявилося, що дівчина припала повними губами до його члена. Ото тобі й весь сон, наче перевернуте дзеркало фантазії, думає він. І не пручається швидше з-за якоїсь перестороги. І знову засинає, так і не дочекавшись, чим це закінчиться.

Вона зварила кави, рештки кави мокко, паскудної, із запахом прілі. Телевізор гнав екраном танки і вибухи. Потім з’явилася якась співачка з довгими міцними ногами, обличчям петеушниці і паскудною українською вимовою. Далі знов заговорили про комету, і в нього шалено забилося серце, наче ось-ось вони почнуть виламувати двері у якійсь черговій хазі. Він помацав пульт рукою, вимкнув телевізор, потім таким же робом намацав на столику пачку сигарет, закурив і втупився в іржаві розводи на стіні.

– Тобі було добре зі мною? – прошепотіла вона на вухо, притискаючись до його плеча.

– Ага, – сказав він.

– Я цілих сім разів кінчила, – сказала вона, притискаючись до нього ще дужче.

– Ага. Ви всі по сім разів кінчаєте. Скільки? – запитав він.

– Противний, – дівчина надула губки і зробила спробу відсунутися.

Лейтенант міцно притиснув її до себе:

– Я запитую востаннє: скільки?

– Хіба що на таксі, – пропищала вона, і він зрозумів, що ніколи більше її не побачить. Йому зробилося легко і спокійно. Він попросив подати йому штани. Гаманець на місці. Він витягнув рештки грошей і дав, не дивлячись на дівчину. Вона спробувала заглянути йому в обличчя. Задзвонив телефон, але він не встав, тільки дивився байдуже, як одягається дівчина. Дівчина нюхала роздратовано повітря, зовсім як собака. Велика породиста собака, але молода і дурна. Готова пригнути вуха під рукою і чекати, коли її попестять або вдарять. Вона, напевне, гарна, але Марі краща, та нічого такого з Марі не буде. Двері хряпнули, і він відійшов у спокій. Він дивився на чисте небо у вікні. Білий пух летів небом, і його можна було сплутати з хмарами. Легкими хмарами. На віконній рамі плащаниця Спасителя, світлина. Він подумав: усі страждають за когось, але не за Нього. І тоді те, що відбувається з нами, є більш ніж справедливим. Телефон знову задзвонив.

– Алло, це Марі. Ти в нормі?

Лейтенант звично перевірив кобуру пістолета, дістав з пістончика гроші, і йому зробилося спокійніше. Скупість світу – одне й те ж, що жадність віддавати: тебе змушують платити. І ніхто не бажає. Наша ціна за світ ні в сраку не годиться. Він допив каву, не відриваючи слухавки від вуха. А