Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

— Мені треба йти.

— Допити ще не закінчені?

— Ми спіймали вбивцю, але не того, хто віддав йому наказ.

— Отже, знову підозри і сумніви, пошуки правди серед купи брехні?

— На жаль, — він помовчав. — Я попрошу принести вам сніданок і необхідні речі. Але, будь ласка, не виходь без охорони нікуди. Занадто небезпечно. Своїм людям і лікареві я вірю, але от іншим...

Вона зітхнула:

— Тому скромний заміський маєток завжди здавався мені привабливішим за ці розкішні кімнати. До того ж, скоро по палацу розповзуться чутки про те, де я провела цю ніч, і нам доведеться терпіти безліч косих поглядів.

— Не думаю. Мої люди балакучістю не відрізняються, а старий бен Хайрі дуже цінує тобе й Аділя, він буде мовчати.

— Ховатися вічно теж не вдасться, — вона насупилася, розмірковуючи над ситуацією. — Одного разу ясновельможний Сабір сказав, щоб я не схиляла голови перед тими, хто буде намагатися погрожувати мені, навіть перед ним, імператором, а він був по-справжньому страшною людиною. Зграя шакалів може загризти лева, але лев ніколи не стане їхньою здобиччю з доброї волі... І я не стану. Не дозволю цим людям перетворити страх на зброю. І не буду ховатися в чотирьох стінах, побоюючись кожної тіні.

— Повертатися в гарем небезпечно. Занадто багато сторонніх поглядів.

— Туди я не повернуся, — вона розвернулася до вікна. Небо, залите усіма відтінками персикового і золотистого, сяяло до болю в очах, і на його тлі Арселія здавалася охопленою полум'ям. — Аділю час зайняти покої свого батька, імператора. І я хочу допомогти спадкоємцю освоїтися.

— Імператорське крило? Можливо, це найкраще рішення. А що традиції та правила?

Вона войовничо склала руки на грудях.

— Вони не захистили нас. А значить, я не стану їх дотримуватися. Пришли до мене Гайду.

— Не можу. Я не впевнений в тому, що вона не причетна до замаху.

— Зате я впевнена. Гайда зі мною поруч довгі роки, якби хотіла заподіяти мені шкоди, зробила б це давно.

— Люди змінюються.

Арселія похитала головою і відповіла твердо:

— Ось так вони й діють: сіють насіння недовіри, що дають паростки сумнівів. Ми зводимо навколо стіни з вічних підозр, а потім опиняємося в повній самоті, оточені страхами та безвгамовного шепотіння року. Не роби цієї помилки, прошу тебе, інакше повториш долю Сабіра.

— Ти хвилюєшся за мене більше, ніж за себе, — він ледь усміхнувся, вперше з учорашнього дня, і Арселія спалахнула.

У двері тихо постукали, проте ніхто так і не увійшов.

— Вибач, мене кличуть, — Ульф злегка вклонився.

— Звісно! І... дякую за все.