Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

Вечір Антоніни Василівни закінчився гучним скандалом з чоловіком. Він навіть слухати не хотів про те, щоб залишитись із нею. Жінка лякала його скандалом, підривом репутації та поділом майна, однак – марно. Тридцять два роки разом – чималий термін. Вона сподівалась якщо не на любов, то бодай на вдячність з його боку.

Коли молода й вродлива Антоніна зустріла Віктора, то одразу відчула – ось він, чоловік, якого вона кохатиме усе життя. З ним вона відчула, що таке достаток. Нарешті втекла зі своєї жебрачої сім’ї та забула про те, як це: носити одну спідницю зимою і літом. Вона обожнювала його за красиве життя і можливість дивитись в майбутнє без страху.

Віктор теж кохав дружину, але недовго. Єдине, що він вимагав від неї – це народження сина. Чоловік мріяв про продовження роду, про те, що передасть усі здобутки й регалії людині, яка стане його втіленням на цьому світі після смерті самого Віктора.

Антоніна дивилась у дзеркало і не вірила, що нова підступна зморшка поселилась на її обличчі. Жінка замаскувала її косметикою і прийнялась робити зачіску. Вона ніколи не виходила зі спальні неприбраною. Так, довгі роки вони з чоловіком спали у різних кімнатах. Коли її тіло зазнало природних змін, він втратив до неї будь-який інтерес. Втрачену молодість і байдужість зі сторони чоловіка Антоніна компенсувала дорогим вбранням та прикрасами. Як і більшість її подруг.

Серце зойкнуло, коли вона на секунду припустила, що могла б піти від нього. Ні, не могла. Вона все життя тікала навіть від згадки про бідність і не збиралась у поважному віці втрачати все, до чого звикла. Віктор усіляко ображав її за тридцять років подружнього життя, але єдине, що залишалось незмінним – це його щедрість. Антоніна витрачала стільки, скільки вважала за потрібне.

Проте гроші не могли заповнити прірву в її душі, яку залишив по собі шлюб. Вона вдягла коштовний браслет з дорогоцінними каменями та згадала, як отримала його. Віктор подарував дружині прикрасу після першого викидню, аби трохи розрадити її. Хіба ж вона знала тоді, що це був лише початок? Антоніна довго горювала, а потім завагітніла знов. Чоловік кожного дня повторював, що в них буде хлопчик – спадкоємець. Навіть лікар підтвердив їхню здогадку. Вона пам’ятала кожну мить важких пологів і біль, що зводив з розуму.

А потім прийшло розчарування. Помилились всі: чоловік, лікарі й навіть та ворожка, до якої ходила Антоніна на восьмому місяці вагітності. Народилась дівчинка. Її найгірші передчуття справдились і вона не знала, як повідомить новину чоловіку, котрий так чекав на хлопчика. Коли їй дали потримати новонароджену, жінка нічого не відчула. Вона взяла дочку і з силою притискала до себе, намагаючись ввімкнути материнський інстинкт. Немовля плакало і з осудом дивилось їй у вічі, ніби знало – вона неправильна, зовсім не така, якою повинна бути матір.

Антоніна ні з ким не ділилась власною бідою. У ті часи не можна було зізнаватись, що ти не відчуваєш любові до власної дитини. Вона страждала кожного разу, беручи малу на руки. Дана була живим доказом її неспроможності зробити єдине, про що просив чоловік. Віктор взагалі не переймався донькою і сказав, що виховання цієї дитини – обов’язок дружини. Якби вона отримала необхідну допомогу, все могло б скластись інакше. Чи ні?

Спомини накочували на жінку один за одним, наче хвилі океану: важкі, буремні й непередбачувані. Після народження Дани вона рік за роком намагалась завагітніти сином. Але кожного разу повторювалось одне й те ж – вагітність переривалась на ранньому терміні. Лікарі не могли поставити діагноз: на обстеженні й Віктор, й Антоніна виглядали повністю здоровими. Чим більше невдач їх спіткало, тим більше він тис на дружину. А вона ламала себе знову і знову. Заради нього, заради життя, до якого звикла і заради доньки, яка заслуговувала на люблячу матір.

Зранку на неї чекала звістка: Дана приїхала додому. Без дзвінка і попередження. А слідом за нею з’явився Олег, він так сильно нагадував їй Віктора – такий же самовпевнений і невблаганний. Десь дуже глибоко в душі, на самому дні тієї пустки Антоніна співчувала дочці та не бажала їй повторення материнської долі. Та вже за мить все поверталось на свої місця і вона згадувала, що саме Дана стала тим айсбергом, що знищив корабель їхнього з Віктором шлюбу.

У двері постукали. Антоніна встала й, випрямивши спину, запросила гостя увійти. Вона сподівалась, що чоловік нарешті одумався і прийшов просити вибачення. Тільки-но двері прочинились, по її обличчю одразу пробігла тінь розчарування.

— А, це ти… — до кімнати увійшла її дочка. Антоніна одразу помітила, якою розтріпаною та неохайною вона була. Якби зараз хтось побачив Дану, то одразу б поцікавився: що за жінка могла виховати таку дикунку?

— Мені треба поговорити з тобою! — Дана одразу перейшла до справи.

— Зараз не час. Я маю спуститись вниз і дати розпорядження. — Антоніна не могла навіть дивитись на неї. В Дані вона бачила тільки уособлення власної нікчемності як жінки, дружини, матері.

— Нас з Мишком усиновили?  — Дана навмисне вибила землю з-під ніг матері своїм питанням. Вона розраховувала отримати правдиві відповіді, а для цього жінка мала діяти жорстко та впевнено.

— Що? — матір не одразу усвідомила суть питання, воно пробігло повз неї, ніби буденна рутина.

— Послухай, будь ласка! — Дана підійшла до мами та заглянула в її обличчя, — Я знаю, що ми з Мишком не рідні брат з сестрою. Мені потрібно знати правду про наше походження.