Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

У руці вона тримала Лілині нотатки, на основі яких я написала свою першу статтю для «Уніти».

60

Так, пора було забиратися звідси. З дому Ґальяні я вийшла засмучена, у роті мені пересохло, я так і не наважилася сказати викладачці, що не заслужила такого ставлення. Вона нічого не сказала про мою книжку, хоч мала її вже віддавна і напевно прочитала її чи принаймні переглянула. Вона не хотіла моєї присвяти на примірнику, який я їй принесла, і коли перед відходом – через слабкість і свою потребу завершити ці стосунки з крихтою теплоти – я все ж таки запропонувала підписати їй книжку, вона ані погодилась, ані відмовилась і далі говорила з Лілою. І вона нічого не сказала про мої статті, а згадала їх лише для того, щоб висловити своє негативне ставлення до газети «Уніта», і відтак витягла Лілині нотатки і почала говорити з нею, ніби моя думка в цій справі не варта була виїденого яйця, ніби мене взагалі не було в кімнаті. Мені хотілося крикнути їй: «Так, це правда, Ліла дуже розумна, я завжди поважала її розум, любила його, він вплинув на все, що я робила! Але і свій розум я теж плекала, докладаючи великих зусиль, і домоглася успіху, мене цінують, я не така претензійна нікчема, як твоя донька». Натомість я мовчала і слухала, як вони говорять про роботу, фабрику і вимоги. Коли ми вже йшли до виходу, вони розмовляли далі, а тоді Ґальяні неуважно попрощалася зі мною, а Лілі сказала, звертаючись до неї вже на «ти»: «Озивайся». А тоді обійняла її. Я почулася приниженою. Тим паче, що Пасквале з Надею більше не показалися і я не мала нагоди належно відповісти на їхні звинувачення, тому всередині лютувала й на них: хіба погано, що я хотіла допомогти подрузі, я ж теж ризикувала, роблячи це; чому вони дозволяють собі критикувати мої вчинки? Ми з Лілою залишилися самі – спустилися сходами, вийшли на тротуар бульвару Вітторіо Емануеле. Я готова була вигукнути: «Ти справді вважаєш, що я соромлюся тебе, звідки ти це взяла, чому ти визнала, що ця парочка має рацію, ти невдячна, я все зробила, щоб бути ближче до тебе, щоб допомогти тобі, а ти ось як до мене ставишся, у тебе справді щось негаразд з головою!» Але тільки-но ми опинились на вулиці, я не встигла й рота розтулити (і, зрештою, що б змінилося, якби я таки його розтулила?), вона взяла мене під руку і почала критикувати Ґальяні, захищаючи мене.

Я не знайшла жодної шпаринки, щоб закинути їй підтримку Пасквале та Наді, як і безглузде звинувачення, ніби я не хочу запросити її на весілля. Вона поводилася так, ніби ті речі говорила якась інша Ліла, Ліла, про яку вона сама не знала нічого і в якої марно було б вимагати пояснень. «Що за паскудні людиська, – почала говорити вона і не зупинялась аж до станції метро на площі Амедео. – Ти бачила, як та стара поставилась до тебе, вона хотіла помститися, бо не може стерпіти, що ти пишеш книжки і статті, не може стерпіти, що ти ось-ось вдало вийдеш заміж, а найбільше не може стерпіти, що Надя, яку виховували так, щоб вона перевершила усіх, Надя, якою вона мала пишатися, не зробила нічого путнього, зійшлася з муляром і поводиться у всіх на очах як повія. Авжеж, вона не може цього стерпіти, але хай тебе це не обходить, начхай на неї, тобі не треба було давати їй книжку, не треба було пропонувати написати їй присвяту і не треба було її писати, цих людей слід гнати поганою мітлою, твоя біда в тому, що ти занадто добра, сприймаєш серйозно все, що говорять всі ті сиромудрі, немов вони всі розуми поїли, але це не так, заспокойся, ну ж бо, вийдеш заміж, поїдеш у весільну подорож, і не треба так переживати за мене, пиши новий роман, ти ж знаєш, я певна, що ти здатна написати чудові речі, я ж люблю тебе».

Весь той час я слухала її пригнічено. Спокою з нею не було, кожна точка опори в наших стосунках рано чи пізно виявлялася чимось тимчасовим, бо дуже швидко їй у голові щось перемикалося й руйнувало душевну рівновагу, її і мою. Я не розуміла, чи слова ці мали означати її вибачення, а чи говорила вона нещиро, щоб приховати почуття, які вона не збиралася мені звіряти, або ж мала намір остаточно порвати зі мною. Так, вона була нещира, невдячна, але, попри всі свої досягнення, я далі відчувала залежність від неї. Я відчувала, що мені ніколи не позбутися цієї залежності, і це здалося мені нестерпним. Я бажала – і бажання це було сильнішим від мене – щоб виявилося, що кардіолог помилився, а Армандо мав рацію, щоб вона справді виявилась хворою і померла.

Відтоді ми не бачились багато років, говорили тільки по телефону. Ми стали одна для одної уривками голосів, не підтвердженими зором. Але моє бажання, щоб вона померла, принишкло десь у кутку, я його проганяла, та воно нікуди не дівалося.

61

У ніч перед від’їздом до Флоренції я не могла заснути. З усіх болісних думок найнастирливішою була думка про Пасквале. Його докори пекли мене. Спочатку я відкинула їх усі, а тепер вагалася між переконанням, що я їх не заслуговую, і думкою, що раз Ліла визнала його слушність, може, я й справді помилилася. Урешті я зробила дещо, чого не робила ніколи: встала з ліжка о четвертій ранку і ще вдосвіта вийшла сама з дому. Я була дуже нещасна, хотіла, щоб зі мною сталося щось погане, щоб якась лиха пригода, караючи мене за мої хибні вчинки і злі думки, непрямим чином покарала б і Лілу. Але нічого зі мною не сталося. Я довго блукала безлюдними вулицями, на яких було куди безпечніше вночі, ніж удень, коли вони були повні людей. Небо потроху бузковіло. Я вийшла на море, схоже на сіре рядно під блідим небом, на якому зрідка виднілися хмари з рожевою облямівкою. Світло навпіл розрізало масивний силует Кастель-дель-Ово: лискучий вохристий фон з боку Везувію і коричнева пляма з боку Мерджелліни та Позілліпо. Дорога вздовж скелястого берега була порожня, море не шуміло, зате інтенсивно пахло. Хтозна, які почуття я б мала до Неаполя і як би почувалася сама, якби щоранку прокидалася не в нашому районі, а в