Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

немов гостра шпора, спонукає кожного, хто має хоч сякі-такі здібності, вибиватися в люди. Тим-то, дізнавшися, що Мартін заставив пальто й годинника, вона нітрохи не засмутилася. Вона навіть гадала, що це на краще, бо нестатки, кінець кінцем, змусять його схаменутись і облишити своє писання.

На змарнілому тепер обличчі Мартіна й запалих щоках Рут не завважувала слідів голодування. Їй ще й подобалася така зміна в ньому. Це ніби якось ушляхетнювало його, збавляло надміру тіла й послаблювало оту його тваринну силу, що й вабила її, і відштовхувала. Іноді її приємно вражав якийсь незвичайний блиск в його очах, що робив Мартіна схожим на поета і вченого - на того, ким він хотів би бути і ким вона хотіла б його бачити.

Марія Сільва, одначе, зовсім інше вичитувала із запалих щік та гарячкуватих очей Мартінових і день у день спостерігала, які зміни заходять у ньому, залежно від припливу й відпливу його достатків. Вона бачила, як одного дня він вийшов з дому в пальті, а вернувся в піджаку, хоч надворі було холодно й мрячно, і незабаром помітила, що обличчя йому трохи поповнішало і в очах згасли голодні вогники. Так само помічала вона, що після того як зник велосипед і годинник, його здоров’я знов розквітло.

Знала Марія і те, як багато Мартін працює, бо бачила, скільки гасу виходить у нього за ніч. Праця! Вона розуміла, що він працює ще більше за неї, хоч його робота була зовсім інакша. Дивувало її тільки, що чим менше він їв, тим ретельніше працював. Іноді, коли їй здавалося, що голод особливо дошкуляв Мартінові, вона дарувала йому буханець спеченого хліба, незграбно приховуючи своє благодійство жартівливим зауваженням, що він сам так добре спекти не зуміє. Знов іншим разом посилала йому з одним із своїх малят повну миску гарячого суну, не певна в душі, чи має ж вона право відривати цей суп від уст своїх дітей, так би мовити, власної плоті й крові. І Мартін був їй щиро вдячний, бо знав, що коли й є на світі милосердя, то тільки серед бідноти.

Якось, нагодувавши усю свою дітлашню тим, що знайшлося в хаті, вона купила на останні п’ятнадцять центів галон дешевого вина і запросила Мартіна випити з нею, коли той прийшов у кухню по воду. Він випив за її здоров’я, а вона за його. Потім вона випила за те, щоб йому пощастило в усіх його справах, а він за те, щоб нарешті з’явився Джемс Грент і заплатив їй за прання. Джемс Грент був поденний тесляр, котрий не завше вчасно сплачував борги і завинив Марії три долари.

Марія й Мартін пили молоде кисле вино натщесерце, і воно їм швидко вдарило в голову. Дарма що геть різні за вдачею, вони обоє були самотні в своїй нужді, і, хоч вголос про неї не мовили, вона міцно їх зв’язувала. Марія дуже здивувалась, дізнавшись, що Мартін бував на Азорських островах, де вона жила до одинадцяти років. Ще більше здивувалася, почувши, що він бував і на Гаваях, куди вона потім переїхала з родиною. Але подив її перейшов усякі межі, коли Мартін розповів їй, що якось відвідав острів Мауї, де вона жила в дівоцтві і де вийшла заміж. На Кагулуї, де вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, Мартін був аж двічі! Авжеж, вона пам’ятає ті судна з цукровою тростиною. То він був серед команди? Ну й малий же цей світ! А на Вайлуку? І там бував! А чи не знав він там наглядача на плантації? Аякже, навіть випивав з ним.

Отак віддаючися спогадам, топили вони свій голод у поганому кислому вині. Але Мартінові майбутнє не малювалося таким уже безпросвітним. Успіх, здавалося, вже ось-ось, тільки руку простягти. Вдивляючись у змарніле лице цієї спрацьованої жінки, він вгадав свіжий домашній хліб і гарячий суп, які вона присилала йому, і в пориві щирої вдячності відчув бажання відплатити їй рівно ж добром.

- Маріє,- рантом сказав він,- що б ви хотіли мати?

Вона здивовано глянула на нього.

- Що б ви хотіли мати в цю хвилину, якби це було можливо?

- Черевики на всі діти, сім пар черевики.

- Ви їх матимете,- оповістив він, а вона повагом кивнула головою.- Ну, а ще? Чого б ви хотіли найбільше?

В очах Марії промайнула добродушна усмішка. Він вирішив пожартувати з нею, цей хлопець, а вона давно вже забула, що таке жарти.

- Тільки добре подумайте,- застеріг він, коли вона розкривала вже рот.

- Ну, добре,- сказала вона.- Я вже все подумала. Я б хотіла мати будинок, своя цей будинок, і не платити сім доларів на місяць.

- Ви його матимете,- запевнив Мартін,- і то незабаром.- А тепер скажіть своє якнайбільше бажання. Уявіть собі, що я - бог і обіцяю вам зробити все, що ви хочете. Ну то кажіть, я слухаю.

На хвилину запала врочиста мовчанка. Марія думала.

- А ви не будете злякався? - спитала вона.

- Ні, ні,- засміявся він,- не злякаюсь. Кажіть сміливо.

- Дуже багато я хотіла,- ще раз попередила вона.

- Нічого, нічого. Кажіть.

- Ну, от...- Марія по-дитячому глибоко зітхнула, лагодячись висловити найсокровенніше, чого вона жадала від життя.- Я хотіла б мати молочна ферма, гарна молочна ферма... Щоб було багато корів, багато земля і багато паша. І щоб недалеко від Сан-Леандро,- там моя сестра. Я продавала б молоко в Окленд і мала б сила грошей. Джо й Нік не пасли б корів, а ходили до школи. Може, вони змогли б стати гарні машиністи і служили на залізниці. Атож, я б дуже хотіла молочна ферма.

Вона замовкла і глянула на нього блискучими очима.

- Ви її матимете,- швидко відказав він.

Марія кивнула головою і випила за здоров’я давця того дару, якого - вона певна була - їй ніколи не одержати. Але він бажав їй добра від щирого серця, і вона в душі була йому вдячна, наче й справді одержала той дарунок.

- Так, Маріє,- сказав він,- Нік і Джо не пастимуть корів, усі ваші діти ходитимуть до школи й цілий рік носитимуть черевики. І ферма у вас буде, першорядна, все, як слід. Буде й будинок, де жити, і стайня, і хлів для