Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

різнику Денікіну, оця висока дисциплінованість і карність козаків, яку, до речі, денікінці “сприймали за тупу московську покірність…”[237], довели Кубань до краху. Може, й треба було трохи “анархічності”, тобто революційного виступу проти уряду зрадників. І “трошки братовбивства”.

Денікінці, до речі, не церемонились. І вбивали всіх, кого вважали зрадниками.Вбили Рябовола, Боржинського та тисячі інших. На Филимонова ж, зрадника Кубані, із сотень тисяч кубанських патріотів ніхто шаблі не підняв.

Боялись “братовбивства”?

Та в цій ситуації таке “братовбивство” – єдиний вихід…

Не було й “ідейної пропаганди”, кубанський уряд її фактично не проводив. Та що могли сказати ОлександрФилимонов і Лука Бич, орієнтовані на життя в Росії? Ці люди не ставили самостійність Кубані понад усе. В цьому і головна причина поразки… Хотів написати, Національно-визвольних змагань… Таки правильніше буде – бурхливих подій на Кубані, викликаних розпадом Російської імперії.

Врешті, уряд Бича разом із невеликою Кубанською армією змушений був, як і Центральна Рада у Великій Україні, залишити столицю і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули до Києва німці, кубанський уряд у Катеринодар – Добровольча армія. Але повернення – і тут, і там – було тимчасовим…

На мій погляд, прем’єр Лука Бич відіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем’єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як видається, сконденсовано причини нашої поразки. Революційний рух несподівано виніс їх на вістря подій. Та вони на той час вже були духовно скалічені імперією. Бич і Винниченко, українці з походження, не були самостійниками. Вони, керівники урядів, не могли уявити, що український народ може, як й інші народи світу, жити самостійним державним життям. Вони не вірили в силу свого народу, і внаслідок цього – щоб втриматися – намагалися орієнтуватися на зовнішні чинники, тобто на завойовників.

Хоч Бич і Винниченко були, можливо, антиподами в чисто людських якостях, все ж наслідки їхньої діяльності були однаково катастрофічні для нашого народу.

Як людина, Лука Бич, напевно, був кращим від Володимира Винниченка. По-перше, Бич не був демагогом, по-друге, не був таким лихим на язик, як Винниченко. Бич, чесна і м’яка людина, – особливо у стосунках з керівництвом Добровольчої армії, яке дивилося на кубанців хижим оком, як на матеріал для відбудови Російської імперії.

Денікінське керівництво добре розуміло, що Добровольча армія може відбутись лише за рахунок кубанців. І тівиправдали сподівання білогвардійських генералів, бо “давали себе легко дурити, як чесні “служаки”... Найгірше було те, що кубанці по собі судили, тому вірили Денікіну й взагалі росіянам. “Самі вони так виховувалися, що в поважних речах ніколи не обманювали, а особливо старші віком, що вважали неправду страшним гріхом. Представники ж Добрармії частіше послуговувалися неправдою… Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати”[238]. “Оте нещасне “служацтво” перед генералами запаморочило кубанців цілком, і був втрачений останній шанс розірвати протиприродний симбіоз Кубані з Добрармією”[239].

Бич не прислужився кубанцям, бо переступив через першу заповідь державного діяча: “Ворогові не можна довіряти”. Порушив він і другу заповідь: “З ворогом не можна бути чесним”. Та головне, що Бич, внаслідок свого малоросійства, точніше “малокубанства”, не зміг визначити, хто ворог для Кубані, а хто друг, хто матір, а хто мачуха.

Саме оця національна недорозвиненість, незрілість, я б сказав, навіть дитинність і змусила його заперечити під час Надзвичайної крайової ради послу Української Держави Петрові Боржинському та “артільному батьку” М. Левицькому, які назвали Україну матір’ю Кубані. Бич, хоч і відповів їмукраїнською, але “холоднувато-формально”. Україну вінвизначив не як матір, а як сестру Кубані, “а матір’ю для промовця була Росія…”[240]. За це Степан Манжула за кулісами “матюком вилаяв Бича” і так голосно, що передні ряди членів Ради почули[241]. Шкода, що тільки перші.

Традиційний символ трагедії

15 липня 1918 р. під ст. Коренівською відбувся бій, в якому кубанські пластуни під командою червоного командира Сорокіна пішли на багнети проти кубанських пластунів під командою білогвардійського офіцера Казановича. Січа була люта і вперта. Втрати з обох боків (фактично з одного,українського) були жахливими[242].

Неймовірна трагедія – українські кшатрії вирубують до ноги один одного, борючись за російські інтереси під командою своїх ворогів, які конкурували між собою за владу.

Чи було коли в історії таке диво, щоб “білі українці” керували росіянами, які йшли в бій проти росіян, якими керували “червоні українці”? І метою одних росіян, що йшли до бою, була побудова Української самодержавної держави, а метою інших бойовиків-росіян була побудова Української демократичної держави? Це навіть не спадає нам думку – настільки вона фантасмагорична. Чому ж у нашій історії миперманентно б’ємося під проводом чужинців за їхні інтереси?

Може, тому, що досі не зрозуміли, хто наш ворог? Не зрозуміли, що ворогом є той, хто плюндрує наш край, нищить наших батьків і братів, хто бажає використати нас як будівельний матеріал для власних проектів.

Відповідь на запитання, чому ми, українці, програли, до болю проста: програли, бо боролись один проти одного у складі різних армій, часто за чужі інтереси. І це вже як диво не сприймалося, адже самогубство в нашій історії – не прикра випадковість, а радше, традиція…

Перемогу зможемо здобути лише тоді, коли будемо по один, український (!), бік барикад.

Та чи можливо це?

Відповідь дадуть наступні покоління українського народу.

В ХХ столітті ми втратили Кубань, Лемківщину, Холмщину, Стародубщину,