Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Ну й погодка! — пробурчав Вітя.

— Для розвідників це найкраща погода, — мудро озвався Миколка, хоч його самого трясло від холоду. — Поліцаї тепер залізуть у нори…

Недалеко від дороги височіла стара, напівзруйнована клуня. Гнила покрівля місцями провалилася, розчинені двері погойдувалися і рипіли під ударами вітру.

Миколка зупинився.

— Поглянь! Ось і спостережний пункт для нас непоганий. Ходімо, посидимо до ранку, а там видно буде…

— А що, як і в цій клуні заховано дот? — запитав Вітя.

Тільки-но він мовив це, коли з-за клуні несподівано виїхала відкрита машина, в якій поруч з шофером сидів гітлерівський офіцер. Машина швидко перетнула вузьку відстань до дороги і зупинилася за кілька кроків від хлопців.

Офіцер підвівся на сидінні і різко гукнув:

— Хлопшики!.. Сюди!..

Вони підійшли. Офіцер здивовано дивився на них, і раптом Миколка впізнав це кругле обличчя з широко розставленими очима. Це ж Вернер!

Вернер, через якого загинула його мати!..

Вернер теж одразу впізнав Миколку. Він добре пам'ятав хлопчика, який розсердився на нього і заховався в голубнику. Він добре пам'ятав і його матір. Недавно, повернувшись до міста, поцікавився, де вона. Повісили! Який жаль. Вернер добре пам'ятав, що жодного слова не говорив їй про свою майбутню поїздку, ні тим більше про її маршрут. Курт Мейєр перестарався. Шкода, дуже шкода!.. Тепер її син бреде по дорозі і, мабуть, сам не знає куди! Зрештою, Вернер винний у його долі. Що ж, він має змогу трохи допомогти хлопцеві. Візьме його до себе, і хлопчик допомагатиме ординарцю по господарству… Нехай бачать, що він любить дітей. Росіяни, безсумнівно, це оцінять.

— Ти куди? — запитав Вернер дружелюбно.

— У Білгород, — відповів Миколка, насторожено зиркаючи з-під нахмурених брів.

— Так довго! — (Вернер хотів сказати «далеко»). — А твій камераде?..

— Це Вітя… Ми йдемо до його тітки.

Вернер помовчав, підбираючи слова.

— Хочеш жити до мене? І камераде. Я буду годувати!..

Миколка і Вітя переглянулися. Вітя швидко кивнув — погоджуйся.

— Добре! — сказав Миколка.

Вернер відчинив задні дверцята, хлопці залізли всередину, і машина рушила. За всю дорогу до села Вернер жодного разу не обернувся. Він мовчав, думаючи про щось своє.

Вернер повертався сюди без особливого бажання, йому обіцяли призначення в Німеччину. Коли ж були виявлені серйозні хиби в будівництві укріпрайону, йому сказали, що це останнє відрядження. Зараз він об'їжджав споруджені доти і бачив, що всяких недоробок сила-силенна. Дот, захований під клунею, чомусь пристосовано тільки для кулеметів, хоч його належало обладнати і під гармату. А для нових змін потрібно багато часу. Це означає, що він затримається ще на місяць. Хто може гарантувати, що за цей місяць кому-небудь не спаде на думку знову повторити те, від чого він недавно мало не опинився на тому світі?

Сидячи позаду Вернера, Миколка і Вітя пригнічено мовчали. Що чекає їх там, куди вони їдуть з німецьким офіцером? Чи не заманив він їх у пастку?

У селі Вернер підвіз хлопців до невеликої хатки, що була його житлом. Він щось швидко сказав своєму ординарцю, котрий вибіг йому назустріч. Той здивовано глянув на хлопців, поморгав своїми білястими віями, а потім швидким рухом руки наказав іти за ним. Ординарець привів хлопців у невеличку хижку, що, очевидно, була колись комірчиною: тут тхнуло мишами і прілою вовною. Зате було порівняно тепло, а головне, дах над головою.

Хлопці наносили з сусіднього хліва старої соломи, постелили, і їм здалося, що ніколи ще вони не влаштовувалися так добре. Трохи згодом ординарець, який сказав, що його звуть Ріхардом, приніс відкриту банку м'ясних консервів і два шматки хліба.

До ранку про них ніхто не згадував. А вранці Вернер сказав їм, що Миколка допомагатиме Ріхарду, а Віктор піде працювати в табірну кухню. Але ночувати може тут. Вітя тільки зітхнув. Така вже, видно, його доля — йти по кулінарній лінії.

Вернер був похмурий. Неприємності сипалися одна за одною. Вночі він одержав телеграму, що призначається начальником будівництва, а колишній начальник залишається в його розпорядженні. Звичайно, це справа рук Мейєра. його інтриги. Але нічого не зробиш, треба підкоритися. Єдина можливість швидше вибратися звідси — примусити всіх працювати з подвійною енергією. Нікому не потурати. Роботи не припинятимуться ні вдень, ні вночі. Нехай передохнуть усі, але він не затримається тут жодної зайвої хвилини.

Ріхард повів Вітю в цегляний будинок, що стояв у центрі села; там була кухня, де варили юшку для полонених.

Миколка ж, озброївшись ножем, взявся чистити картоплю.

Коли повернувся Ріхард, всю картоплю було акуратно складено в казанок і залито водою. Ординарець схвально кивнув головою, щось весело промовив і показав на двері. Миколка зрозумів, що він поки що не потрібен.

Хлопець вийшов на вулицю. Сніг, що йшов цілу ніч, розтанув, і тільки де-не-де вздовж тинів світилися білі смужки, наче там, розплатавшись, лежали зайці. За будинками у два ряди тяглися дротяні загородження. Від цього похмурий пейзаж села здавався ще сумнішим. На вулиці майже нікого не було; розбризкуючи чобітьми грязюку, пробіг німецький солдат, проїхала машина, переповнена людьми, — тут були і полонені, і мобілізовані жителі міста. Всі вони, потрапивши в табір, підлягали однаковому режиму.

Лише з кількох коминів курівся дим — це були будинки, в яких жили офіцери і поліцаї. Миколка вже знав, де містилася табірна кухня, і попростував туди, щоб подивитися, як влаштувався Вітя.

Саме тут і сталося те, чого він так прагнув і заради чого йшов назустріч усім небезпекам. Ще здалеку він побачив довгу чергу полонених. Кожен з них держав у руках невеликий залізний бачок. Один за одним вони пропихали порожні бачки у віконце кухні і зразу ж переходили до сусіднього віконця, щоб одержати бачок з юшкою і