Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

Повійнув легесенький береговий вітерець. Стрункі пальми, що настраждалися за день від нестерпної спеки, тепер, коли з гір повійнуло прохолодою, як манірні дами, обмахувалися візерунчастими віялами листків.

Зацвітали магнолії на Приморському бульварі Гагри. Своєрідний солодкуватий запах лоскотав ніздрі, дивно збуджував, кудись кликав. Верещали — аж роздиралися — цикади. Між кущами сновигали незліченні світлячки. Музика. Сміх. Веселі голоси.

Кавказ. Чорноморське узбережжя. Цим усе сказано.

Весь день курортники швендяють у плавках та купальниках, ігноруючи всякі настанови та заборони, а надвечір виряджаються наче на банкет. Здавалося б, навіщо це тут, де повітря, напоєне пахощами квітів і моря, тепле-теплісіньке, а за найзручніший одяг служитимуть футболка та шорти? Та нічого не вдієш, така традиція. І ще бажання видаватися стрункішим, привабливішим, молодшим, аніж є насправді.

Троє юнаків, які сиділи того вечора на кам’яних сходах гагринської набережної край парку, не дотримувалися традицій і не поміняли “денної” форми на “вечірню”. Вони відбували кару за неуважність до сонця і зараз линяли, скидаючи геть спалену шкіру. Але це їх не дуже пригнічувало.

То були вільні мандрівники, перелітні птахи, які ночують де випаде і харчуються як удасться. Позавчора їх можна було бачити в Сочі, вчора — у Хості, а сьогодні вони потрапили до Гагри і, зачаровані красою долини, затиснутої між височенним гірським пасмом і морем, вирішили зупинитися тут на довший час. Нехитре спорядження туристів — рюкзаки з прикрученими до них засмаленими казанками та благенька палатка в скатці — лежали тут же, поруч східців, і це свідчило, що мандрівники досі не обрали місця для ночівлі.

Ще кілька днів тому ці троє не знали один одного і зіткнулися вперше в туристському бюро як однодумці у важливому питанні: куди та як поїхати на відпочинок. Жоден з них не належав до секти туристів-ортодоксів, які з побожністю стародавніх прочан проходять увесь маршрут пішки: юнаки охоче погодилися б на найкомфортабельніші засоби пересування, але грошей у кожного було обмаль.

Сьогодні їм пощастило: попутна вантажна машина провезла їх більшу частину наміченого маршруту, і вони опинилися в Гагрі Далеко раніше, аніж сподівалися. Після кільканадцятиразового купання в морі та сякої-такої вечері хлопці розніжилися і тепер, сидячи на березі, філософствували й мріяли, як і личить молодим.

А за кілька кроків від них на лаві сидів, задумливо посміхаючись до самого себе, Сергій Альошин. Він не боявся, що йому закинуть підслухування, бо хлопці говорили голосно, не звертаючи уваги на довколишніх. Сергій уже дізнався з їхньої розмови про всі перипетії подорожі, вислухав фрагменти з автобіографій та сподівання кожного з них на майбутнє, а зараз не без цікавості прислухався до фантастичних гіпотез, якими студент-другокурсник фізичного факультету пригощав своїх менш ерудованих товаришів. Звичайно ж, насамперед ішлося про “гіперпростір”, який зоряні кораблі прийдешнього пронизуватимуть за кілька хвилин, щоб опинитися аж у інших галактиках; про понад-світлову швидкість, що дозволить викликати “антиейнштейнівський ефект”, тобто усуне необоротність часу в “парадоксі мандрівника”; про заселення Марса й Венери і про інші не менш величні задуми, які якщо й будуть здійснені насправді, то хіба через десятки й сотні тисяч літ.

Хороші, милі хлопці! їх не можна назвати наївними, бо вони чудово розрізняють межу між реальним і гіпотетичним, вільно оперуючи термінами, які ще зовсім недавно були таємничими навіть для учених. Приємно, що в їхніх міркуваннях не проступає черствий практицизм, а душі не роз’їдає скепсис. Вони просто тверезі мрійники, переконані у всемогутності людського розуму і здійсненності власних сподівань.

І раптом Сергій насторожився: студент почав говорити про фантастичний випромінювач, який міг би на відстані руйнувати міжатомні зв’язки у твердих тілах. Мовляв, кожен предмет, якщо поглянути на нього при величезному збільшенні, — ніщо інше як порожнеча, в якій на безмежно далеких відстанях розташовані атоми. Тільки безперервний обмін гравітонами між ними підтримує цілісність і непроникливість тіла. Отже, якщо створити навіть не дуже потужний гравітонний випромінювач і настроїти його в резонанс із орбітальним рухом гравітонів, сили міжатомної взаємодії можна буде звести до нуля. А це значить, що в зоні дії випромінювача аркуш звичайного паперу розріже найміцнішу сталь, струмінь повітря проб’є тунель крізь гранітну скелю, і навіть воскової форми вистачить, щоб виштампувати яку завгодно деталь з першого-ліпшого матеріалу. І все це стане можливим через те, що для кожної речовини є своя власна, цілком певно визначена, резонансна частота сил взаємодії.

“Розумний з біса хлопець! — подумав Сергій. — Якщо крім буйної уяви він має ще й наполегливість та цілеспрямованість — далеко піде!”

Висловлена студентом гіпотеза була, звичайно ж, всього лиш юнацьким маренням про далеке і недосяжне, але в ній проступала гідна уваги думка про резонанс. Щоб зруйнувати сили міжатомної взаємодії, треба докласти величезну кількість енергії; в цьому переконується кожен, кому доводилося чиргикати напилком по стальній деталі. Але і найміцніший стальний міст може обрушитися тільки через те, що по ньому йде в ногу колона солдат. Резонанс! З ним жарти погані: щонайслабкіші періодичні коливання за певних умов наростають необмежено, набувають руйнівної сили.

Те, що спостерігав Сергій у своїй лабораторії, цілком можливо, мало в своїй основі явище резонансного типу. Якщо не це, то чим іншим поясниш факт, що пластмасовий ґудзик занурився в кристамуліт, а платина не лишила на ньому навіть сліду?.. Ґудзик зроблено з галаліту, який одержують з казеїну, тобто органічної сполуки, білка, багатого на вуглець та азот. Отже, кваркове випромінювання генератора викликає резонансні явища саме в цих елементах?.. І може… і може, саме через це воно таке небезпечне для людини?

Сергієві стало моторошно. Він пригадав розпластану на підлозі лабораторії постать Петра Івановича. І епізод, який хотілося назавжди викреслити з пам’яті: коли піднімали труп, ніяк не вдавалося випростати його зігнуту в лікті праву руку. Розігнули силою. Аж хруснуло… А це ж було, мабуть, під впливом опромінювання.

Так, відкриття зроблено. І вже при народженні його встигла загинути людина. А що буде далі?.. Досить прохопитися перед кимось хоч словом, щоб почалася ланцюгова реакція подальших відкриттів, яку не стримаєш і не