Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

поза УНС опинилися ліва, пробільшовицька, промосковська фракція УПСР та, з невідомих нам причин, УДХП. Щодо есерів-ліваків, то тут справа ясна: в червні вони ухвалили «рішення про збройну боротьбу з гетьманським режимом» і тому «засудили платформу УНС як контрреволюційну». УДХП, в свою чергу, хоча до УНС і не увійшли, але не заперечували проти участі в ньому своїх місцевих осередків.

Констатація дев'ята. Вся видима сьогодні діяльність Союзу – це видання двох відозв – щодо інтерв'ю прем'єра Лизогуба німецькій пресі напередодні гетьманського візиту до Німеччини та відозва «В оборону державних прав української мови». Лише «у другій половині вересня президія союзу утворила комісії внутрішніх справ, військову, закордонну, земельну, фінансову, церковну, правничу для опрацювання відповідних матеріалів та розробки нового законодавства».

Констатація десята. З невідомих причин 18 вересня на чолі Союзу постав Винниченко, який «одразу відсунув легальну політичну діяльність на другий план та розпочав таємно готувати збройне повалення існуючого режиму», і «до певного часу це залишалось таємницею навіть для керівництва УНС в особі його президії. В. Винниченко від імені Національного союзу одночасно вів переговори з гетьманом про формування національно-демократичного кабінету і від самого себе разом із М. Шаповалом вів підготовку й організаційну роботу в напрямі збройного повстання»(підкреслено нами. – Д. Я.).

Констатація автора

Виявлені нами спомини Шаповала, що донині зберігаються в колекції Нью-Йоркської публічної бібліотеки й оприлюднені нами, зокрема, в розвідці «Проект „Україна”: крах Симона Петлюри», свідчать цілком ясно: підготовка повстання, ініційована Шаповалом (до якої Винниченка долучено було лише згодом), почалася не раніше кінця жовтня, тобто через півтора місяця після того, як той очолив УНС. Це, в свою чергу, означає: якщо Винниченко і почав підготовку повстання самостійно, то спиратися в цьому він міг виключно на персон, структури та матеріальну підтримку своїх політичних союзників та «побратимів» – московських більшовиків. Це підтверджує і О. Бойко: «В. Винниченко таємно контактував з керівництвом радянської мирної делегації, яке пропонувало матеріальну допомогу. Проте сторони не домовилися. Переговори з більшовиками, ризиковану і навіть авантюрну справу, Винниченко здійснював поза Національним союзом. Він виступав у ролі змовника, прикриваючись авторитетом Національного союзу…».

Український Національний союз – Український Національно-Державний союз – продовження

24 жовтня принесло УНСоюзові перший практичний результат: до складу Ради Міністрів увійшли «шість представників УНС (усі – члени УПСФ): міністр юстиції А. Вязлов, міністр ісповідань О. Лотоцький, міністр праці М. Славинський, міністр освіти П. Стебницький, міністр земельних справ В. Леонтович та міністр закордонних справ Д. Дорошенко. Але Український національний союз в особі його голови В. Винниченка одразу відмежувався від діяльності кабінету, складеного за його участю». Від себе додамо: 5 із 6 нових членів кабінету (виняток – Леонтович) – усі, як один, – «вільні муляри». 30 жовтня – 2 листопада УНС ухвалив провести 17 листопада в Києві так званий Національний конгрес, який, за О. Бойко, «міг стати передпарламентом – зародком нової представницької влади». На Конгресі ініціатори його планували обговорити стан та перспективи міжнародного становища, форму державного устрою України, її економічну, аграрну, військову політику. Ні про який заколот проти гетьмана, отже, ні про яке збройне повстання проти нього УНС не мріяв: «серед ліберальних провідників Національного союзу не бракувало інтелектуалів...».[214]

Частина Х
Кінець Першої світової і нові виклики режиму Скоропадського

Фактичне завершення воєнних дій поставило керівництво Української Держави перед новими викликами. Суть їх полягала в наступному. Оскільки Перша світова завершилася на користь країн Антанти, а переможці на свій розсуд розділять європейський континент, то Українська Держава може зберегтися як суб'єкт політики тільки у випадку позитивного ставлення до неї країн Антанти. Це, в свою чергу, було неможливо, оскільки Лондон і Париж підтримували легітимний принцип відновлення та територіальної цілісності Російської держави. Отже, єдиний порятунок УД полягав у тому, щоби утворити федерацію або конфедерацію з регіональними небільшовицькими державними утвореннями та силами. Сам Скоропадський розумів це абсолютно ясно: «Україна була державою з усіма установами, які правильно функціонували, – констатував він, – з певними планами дій, з фінансовим бюджетом, з визначеною програмою створення армії, яка до весни 1919 року повинна була бути організована, з промисловістю, яка відновлювалася, з визначеними міжнародними відносинами». З іншого боку, – підкреслював Скоропадський, – «ми відчували, на якому сипучому піску зводилася наша будівля, позаяк чудово розуміли, що про будь-який серйозний успіх можна буде говорити тоді, коли те, чого вдалося досягти, буде визнано державами Згоди, тобто в залежності від закінчення світової війни і відносин, які будуть встановлені між нами і представниками Антанти. Але тоді здавалося, що все, нами творене, робилося для досягнення порядку, а порядок цей і нашу майбутню боротьбу з більшовиками може тільки вітати Франція та її союзники».

Але і тут ситуація була вкрай суперечливою. Провідники Добровольчої армії, на яких намагалися опертися західні союзники, вважали Скоропадського противником «єдиної неподільної Росії», ставили йому в провину «підтримку українського національного шовінізму» і намагання «розірвати культурний і державний зв'язок з Росією». Гетьман, зі свого боку, послідовно обстоював позицію, яку виклав у розмові з генералом П. Красновим: «Орієнтація (на Добровольчу армію Денікіна. – Д. Я.) мені зовсім не підходила, бо там проповідувалося повне заперечення України». Об'єктивно, – вказував у зв'язку з цим о. Т. Горникевич, – «Гетьман був поставлений перед альтернативою вибору між двома лихами: загрозою хаосу з причини відходу австро-німецьких військ з України в половині листопада того року і співпрацею з Добровольчою армією Денікіна, який тепер користувався допомогою Антанти. Гетьман обрав другий шлях, – писав дослідник, – вважаючи при цьому, що… ідея української самостійності на цьому потерпить.. але в цих обставинах це менше лихо».[215]

В конкретних