Читати книгу - "Ловці мамутів"

Вночі пішов дощ, але в шатрах було затишно.

Минуло кілька днів. Ловці зголодніли. Треба було йти на пошуки їжі.

На таборовій раді вирішили зачекати в цьому стійбищі на осіннє переселення оленів. Коли полювання буде вдалим, як торік, плем’я перезимує на Білій скелі. Коли ж ні — то ще до зими переселиться в інші краї.

Розвідники подалися в степи за Білою скелею подивитись, чи гуртуються вже олені, чи не помітно вже якихось ознак їхнього переселення.

Щороку напровесні великі стада оленів мандрують від річки Лаби на холодніші південно-чеські плоскогір’я, рятуючись від нестерпних комарів та ґедзів.

Восени олені повертаються тією ж дорогою назад.

Два досвідчених ловці-розвідники — Кумач та Щербатий Зуб — просувались Білою скелею. Кумач мав при собі тисовий лук, а в шкіряному сагайдаці стріли з кремінними наконечниками. Щербатий Зуб був озброєний добре загостреним списом. За поясом у кожного стирчали кам’яні булави.

Ловці вийшли на високе плоскогір’я. Оленів не видно було. Не видно було й чужих ловців, які готувалися б до нападу на стада. Розвідати, чи інше плем’я не перетне оленям дорогу раніше, ніж стада досягнуть Великої річки, — головне завдання Кумача та Щербатого Зуба. Бо чужаки могли змусити стадо звернути в інший бік, і тоді Мамутикове плем’я не дочекалося б його.

Першого дня розвідникам пощастило злапати лише одного бабака, який вискочив перед ними з нори. Та другого дня вони, нарешті, помітили вдалині невеличке стадо оленів. Пильно придивившись, ловці побачили, що то не олені, а порозкидані камінні брили. Місцевість була майже гола. Тільки де-не-де виднілися покривлені, обшмагані вітрами дерева.

Ловці спускались у видолинок напитися води з джерела.

Аж тут «камінні брили» заворушились — невеличке стадо оленів пустилося навтіки.

Мисливці збентежено дивились услід стадові.

Кумач бив себе по голові:

— Кумач — нетяма! Його нігті ще не вигострені! Він — недолугий ловець, який просить тура здатися живцем!

— Щербатий Зуб — черв’як, веретільниця! Гадав, що то камінні брили, порослі травою, а ті брили ось — утікають!

Тільки надвечір розвідники вислідили нове стадо. Олені паслися на протилежному скелястому схилі. Ловці застигли, потім поволі стали нахилятися, поки не припали до землі, а тоді вже поповзли до стада.

Олені безтурботно паслися. Їх охороняла могутня самиця. Ловцям треба було пильнувати, щоб вона не зачула й не помітила їх. Літня коричнева шерсть оленів майже зливалася з навколишньою місцевістю. Тварини уникали високої трави, бо не могли рвати її, а полюбляли низькі трави та лишайники.

Діставшись до половини схилу, ловці принишкли. Чекали, чи не підійде близько якийсь олень.

Раптом самиця-вожак захвилювалась — почула небезпеку. Вона затупотіла й кинулась тікати, а за нею й інші олені. Та цієї миті ловці вже вистрілили із свого захистку, й стріла влучила в найближчого оленя. Поранена тварина залишала за собою криваві сліди. Тепер легше було переслідувати її.

З гори видно було, як стадо зникає вдалині, але поранений олень відстає. Ловці були певні, що здобич від них не втече.

Але тут трапилося щось несподіване. Із сховища в гущавині вискочило троє вовків. Виючи, вони погналися за стадом, оточили пораненого оленя й люто напали на нього. Олень був іще дужий — він високо підстрибував, захищався ногами й крислатими рогами. Та коли один з вовків уп’явся йому в шию, долю оленя було вирішено. Він іще борсався, підскакував, щоб скинути хижака, але порятунку вже не було. Інші два вовки схопили зубами його за ноги, і олень повалився на спраглу землю.

Тієї ж миті сюди прибігли обидва ловці й почали бити сокирами оскаженілих вовків. Одного вбили, а інші два втекли.

Щербатий Зуб вколов забитого списом, і обидва ловці напилися свіжої крові. Потім оббілували оленя, відрізали роги й тут же на місці нашвидку вишкребли шкуру. Хотіли було оббілувати й вовка, та покинули, бо в нього хутро вже було пошкоджене.

Наївшись, ловці лишили решту здобичі вовкам, а самі знайшли поблизу притулок на ніч. Були впевнені, що цієї ночі вовки не турбуватимуть їх.

Уранці Кумач і Щербатий Зуб узяли оленячу шкуру й знову подалися на розвідку. Але за цілий день не здибали нічого цікавого.

Лише перед заходом сонця повз ловців промчали прудконогі сайгаки, і то так швидко, що годі було й думати про лови. Кумач казав, що сайгаки, мабуть, побігли до водопою.

Ловці подалися за сайгаками, і справді, ще й не смеркло, як вони дійшли до потоку, що вивів їх до широкого озера. Але сайгаків тут уже не було. Зате ловці знову помітили оленяче стадо, що паслося на узбережжі.

Кумач натяг на себе оленячу шкуру, приклав до чола роги, а Щербатий Зуб заліз до нього. Замаскувавшись отак, вони підступили до стада.

Олені сновигали по пасовиську і безупинно мекали. Ловці під оленячою шкурою не викликали у них навіть найменшої підозри. Галки, плиски та шпаки сідали оленям на спини, видзьобували їм з болячок личинки ґедзів. Тварини не тікали від птахів: пташині дзьоби полегшували їм біль.

Кумач придивлявся, якого оленя вибрати. Але тут оленяча шкура зсунулася Кумачеві на очі, й він спіткнувся. Обидва ловці заплутались і покотилися з невеличкого горбка додолу. Кумач упав між двома брилами й добре забився. Щербатий Зуб падав, не бачачи куди, — оленяча шкура обвилася йому навколо голови. Навіть схопившись за якийсь прискалок, Щербатий Зуб ніяк не міг випростатись із тієї шкури.

Стадо зникло, й сліду не лишивши.

Ловці змочили в озері подряпини, посідали на березі й дивились один на одного, ніби вперше бачились.

Нарешті Кумач сказав: