Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Делегація донців на чолі з генералом Михайлом Андрійовичем Свєчиним (колишнім командиром лейб-гвардії кірасирського полку та 1-го кавалерійського корпусу) та генералом Олександром Васильовичем Черечукіним, прибувши до Києва, почала переговори з гетьманським урядом про встановлення кордонів у районі Таганрог — Острогозьк.

Гетьман вирішив піти на поступки Краснову й передати Дону спірну Таганрозьку округу (1918 року — терен України), вважаючи, що краще мати донських козаків у союзниках, ніж у постійних ворогах… Гетьман писав: «…таганрозька проблема… на руку німцям, тому що у всіх спірних областях вони встановлювали свій контроль, а у цій спірній області були найбагатші родовища вугілля та антрациту… Але українські кола, з якими я розмовляв, і чути нічого не хотіли. Ростов їм потрібний, це буде зв’язок із Кубанню, що теж населена українцями і тому буде належати Україні, і багато ще інших доводів змушували їх бути в цьому питанні непримиренними».

Крім Таганрозької округи, отаман Краснов зазіхав на Луганськ з його військовими заводами та на Старобільський повіт з його кінними заводами.

Згодом переговори про кордони у районі Таганрога та Луганська затягнулися, оскільки донці вже не були такими наполегливими, бо мали надію позичити в Україні грошей, снарядів та набоїв. З червня 1918-го з України почалося вивезення зброї на Дон (частина зброї йшла до Добровольчої армії). Вже 27 червня 1918-го Україна підписала договір з Республікою Всевеликого Війська Донського.

Але всі спроби гетьмана організувати спільну зустріч із генералом Алексєєвим та отаманом Красновим скінчилися невдачею. Алексеев від побачення зі Скоропадським відмовився.

У травні 1918-го до Києва завітала і кубанська депутація на чолі з головою Кубанської Ради соціалістом Рябоволом (від Кубанської Ради), що теж просила у гетьмана набоїв, снарядів і зброї для боротьби проти більшовиків. Кубанці, що прибули до Києва, були ворогами Добровольчої армії. Своїм генеральним консулом на Кубань гетьман призначив соціал-демократа, давнього друга Петлюри Прокопа Понятенка, що мав зв’язки серед кубанських соціалістів.

Але ще 23 березня 1918 року, коли більшовики захопили Катеринодар (центр Кубанського краю), уряд Кубані ховався по станицях і не мав змоги самостійно протидіяти червоній навалі.

Кубанська делегація була урочисто прийнята гетьманом, і на честь «славних кубанців» гетьман дав святковий обід, на якому були присутні більшість гетьманських міністрів і представник Німеччини, радник посольства граф Берхем. Рябовол підняв келих за імператора Вільгельма і мав тривалу розмову з Берхемом з приводу німецької допомоги самостійній Кубані. Гетьман зазначав, що з Кубанню встановилися дружні відносини, і мова вже йшла про союз України та Кубані або навіть про федерацію… серед урядовців України були мрійники, що хотіли, щоб Кубань увійшла до складу України на автономних засадах. Скоропадський уже бачив себе правителем не тільки українських, а й козацьких земель Кубані, Дону, Тереку… гетьман мріяв перетворити Кубань на генерал-губернаторство у складі Української Держави.

У травні у гетьмана з’явилась ідея відправити українську Запорізьку дивізію (15–20 тисяч бійців) генерала Натієва на Кубань, на допомогу Кубанській Раді, що боролася проти більшовиків. Дивізія Натієва мала бути перекинута по залізниці до Маріуполя, а потім морем перевезена у район Єйська. Запорізька дивізія та сили кубанських повстанців мусили випередити добровольців у їхній кампанії по захопленню Кубані. На Кубань були направлені розвідники, що готували повстання козаків проти Добровольчої армії та червоних, спираючись на мережу українських «Просвіт» на Кубані. Гетьман відправив на Кубань (Кубанській Раді) гроші, 10 тисяч гвинтівок, 8 гармат, більш ніж 100 кулеметів, 50 тисяч снарядів.

Як передає у своїх спогадах Дмитро Дорошенко, місією Рябовола було досягнуто таємної згоди вести справу до з’єднання Кубані з Україною. Під цим приводом гетьман навіть почав формувати ще нові частини для десанту на Кубань Азовським морем (Чорноморський кіш).

Гетьман мріяв стати керівником федеративної держави у складі України, Криму, Бессарабії, Дону, Кубані, Тереку, Ставрополля і, можливо, Кабарди, Адигеї, Чечні….

У травні 1918-го німці дали згоду на реалізацію плану Кубанської операції та гроші на її підготовку. Але у червні німецьке командування вже перешкоджало реалізації цього проекту. Німці не бажали посилення української армії і дуже сумнівалися в українських частинах, які могли вирушити на Кубань для боротьби проти більшовиків. Справа в тому, що на Кубані вже билася з більшовиками Добровольча армія (орієнтована на Антанту). Добровольча армія випередила український десант і самотужки розгромила червоних на Кубані. Союз українських та добровольчих частин був би небажаним для Німеччини, бо міг привести до відновлення антинімецького фронту на сході. До того ж Німеччина була задоволена Брестським миром із Росією і не бажала розширювати зони своєї окупації, бо існувала потенційна можливість появи нових ворогів німецького блоку на безмежних та маловідомих теренах Радянської Росії.

В той же час із далекого Сибіру прийшла звістка про визнання України Сибірським обласним урядом.

З травня 1918-го гетьман почав умовляти німців поступитися Кримом та трофейним Чорноморським флотом на користь України. Але німці до серпня 1918-го не бажали навіть нічого чути щодо кримської справи.

Український соціаліст Микита Шаповал згадував, що «…після перевороту соціал-демократи ніде не показувались», а президія Центральної Ради просто зникла, не сказавши «жодного слова про події». Голова Центральної Ради Михайло Грушевський заховався на віллі «Виноградний сад» на околицях Києва, заявивши, що полишає політику і стає приватною особою. Вже у червні 1918 року, коли було утворено Комісію для укладання законопроекту про заснування Української Академії наук на чолі із професором Володимиром Вернадським, до її складу було зараховано Михайла Грушевського. Але на запрошення взяти участь у її роботі Грушевський не дав відповіді. Скоропадський писав, що навіть пропонував Грушевському стати президентом Академії, але той відмовився. Так це було, як «згадує» гетьман, чи він «знову помилився», але сам Скоропадський на Грушевського зла не тримав.

Члени Центральної Ради та Малої Ради взагалі відмовилися збиратись… як, втім, і вже вибрані члени Установчих зборів України. Святкове відкриття Установчих зборів України було намічено на ранок 12 травня 1918