Читати книгу - "Чудесний генератор"

Антохін, що досі дивився на промовця з помітним інтересом, як дивляться на цікавий зразок чогось недоладного й безглуздого, не витримав:

— Ось моя відповідь. Бувайте здоровенькі і не набридайте нам. У нас серйозна робота. Не примушуйте нас викликати міліціонера — він так само, мабуть, зайнятий. У вас надто багато вільного часу, як я бачу. Бувайте!

І він повернувся до відвідувачів спиною — як і слід було чекати. Вони переглянулися:

— Ну, що ж, — сказав той, що говорив уже. — Ми попередили вас, ініціативна група…

— Під три чорти! — вигукнув Містер-Пітерс. — Під три чорти, кажу я вам, з вашою ініціативною групою разом. Не заважайте працювати. Ідіть, бо інакше…

Цього вистачило. Відвідувачі зникли, немов їх вітром здуло.

Містер-Пітерс розлютовано проговорив:

— Чорт зна що! Якісь божевільні, слово честі…

— Почекай, Містер-Пітерс, — відгукнувся Рома, що дивився у вікно. — Вони, здається, дійсно організовані… Он… так, це той самий бухгалтер, що був у нас тоді. Він зустрічає їх… вони розповідають… показують кулаки… ой, дивіться, там їх ціла юрба!.. Лишенько, це й справді якесь божевілля!

Зовсім недалеко на вулиці, дійсно, зібралася ціла юрба. Головну роль грав, очевидно, бухгалтер «Моребуду». Він палко агітував, він жестикулював, він підносив руку, як справжній промовець. Він показував загрозливо на будинок, де була лабораторія.

— Рятуйте, — жартівливо вимовив Іван Петрович, — це ж просто жах… Ви не думаєте, друзі, що вони зроблять на нас напад? Це ж анекдот, це юмористика…

— Вони хочуть бути красивими, — розсміялася Ганна.

— Як Андрій Антонович, — посміхнувся й собі Рома.

— Ні, як Потапич, — цілком серйозно додав Містер-Пітерс.

Загальний веселий сміх був йому відповіддю. І дослідники повернулися до роботи: наближався час вирішального іспиту нової конструкції, досить витрачати дорогоцінні хвилини на розмови про людей, що чомусь з’їхали з глузду…

Установка була готова. За парканом на березі моря на енергію чекали віялоподібні антени. Звідси, з вікна лабораторії, було добре видно й самий мотор, що мусів запрацювати за допомогою електрики, пересланої без дротів. Шкіряний пас з’єднував шків мотора з семафором: його важелі почнуть рухатися, як тільки запрацює мотор.

Все це було зроблено, щоб з лабораторії можна було спостерігати геть усі фази досліду. Рух важелей семафора — сигнал перемоги…

Перевірка закінчувалася. Академік Антохін помітно хвилювався. Його обличчя набуло знов вигляду серйозності й зосередженості. Містер-Пітерс стояв біля генератора, Рома стежив очима за станом допоміжної установки, що давала струм для променів. Іван Петрович узяв телефонну трубку:

— Приймальний пункт? Так, це я. Можна починати. Пускайте приймачі. Через хвилину почнемо й ми. Гаразд.

Він поклав трубку, повернувся до Містера-Пітерса:

— Прошу ввімкнути генератор. Зараз дамо струм.

Це була надзвичайна хвилина. Ганна дивилася на все це, як зачарована. Вона побачила перші довгі фіалкові іскри з обох антен. Іскри холодним полум’ям крутилися вгорі, вони загиналися, як вогняні пасма волосся, немов не насмілюючись доторкнутися до блискучої поверхні рефлекторів. Вони, скипаючи й переплутуючись одна з одною, направлялися, зрештою, в бік, протилежний рефлекторам. Але тут на дорозі стояли щити. Іскри шукали собі шлях, їх відштовхувало щось від рефлекторів, вони намагалися пробитися крізь щити. Але щити були непроникливі для них.

— Ось воно!..

Перші іскри прослизнули крізь тонесенькі щілини в щитах. І більше їх не було видно, вони зникали по той бік щитів. Зате з’явилося дивне, чарівне випромінювання на вістрях стрижнів. Мов золотаве віяльце розпушилося на вістрях. Воно вібрувало, воно коливалося, переливаючись різнокольоровими відблисками. Віяльце помітно схилялося до вікна, воно тремтіло й сяяло золотавим світлом.

Ганна поглянула на Антохіна: він дивився зовсім не на віяльце над столом. Його зосереджений, запитливий погляд був скерований туди, де над парканом висілися віялоподібні антени, де нерухомо застигли в повітрі важелі семафора. Ганна зрозуміла: те, що вона бачила, те, що їй так подобалося тут, усі ці іскри, золотаві віяльця на вістрях стрижнів, — все це були лише третєрядні ознаки роботи установки. Побічні світлові ефекти… А вона захопилася… Соромливо вона подивилася на Містера-Пітерса.

Той уважно стежив за вимірчими приладами. Стрілки на циферблатах амперметрів і вольтметрів нервово тремтіли, здригували, пересуваючись від цифри до цифри. Здавалося, їм було дуже важко рухатися. Але вони все ж таки посувалися. Струм потужнішав, він повільно доходив передбаченої норми.

Антохін увесь подався вперед. Нервово він схопився за комір піджака. І тієї ж секунди пролунав його голос — схвильований, тремтячий.

— Рухається… рухається!

Він не помилявся. Важелі семафора повільно, ліниво хитнулися. Так, немов би їх хитнула чиясь рука. Непевний рух в один бік, у другий… знов гойдання… І, нарешті, вони повільно обернулися навкруги своєї осі. Ще раз, ще… Кружляння ставало певнішим, воно прискорювалося. Мотор працював. Він тягнув важелі семафора. Електрика дійшла без дротів до приймальної установки.

Шановний Іван Петрович Антохін, поважний академік — підстрибнув, як дитина. Він сплеснув руками, повернувся до помічника. Широка радісна усмішка засяяла на його обличчі.

— Га? Крутиться, друзі мої, крутиться? Що? Все правильно. Га? Ну хіба це не чудесно? Крутиться, крутиться!..

Він повторював одне й теж саме слово кілька разів, він сміявся й притупцьовував, поглядаючи у вікно. Ось він урочисто потиснув руку Містеру-Пітерсу:

— Вітаю вас, друже мій. Вітаю!

Потім знайшов руку Роми:

— Вітаю. Ми перемогли!

Нарешті, очі його спинилися на Ганні:

— Вітаю вас, моя люба. Чудесно! Дуже вдячний.

— Але за що, Іване Петровичу? — одверто й щиро здивувалася Ганна.

— За те, що… а, та про що казати!.. я всіх вітаю зараз, усім вдячний… Крутиться, крутиться!..

Містеру-Пітерсу чомусь здалося, що він дуже втомився. Заболіло десь у спині, захотілося потягнутися, випростатися. Він повільно потягнувся — і застиг у такій позі. Очі його розширилися. Він дивився у вікно, розкривши рот. Він бачив: