Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось, візьми, — сказала вона. — Трохи харчу в далеку дорогу — про запас. Їжа та питво. Теплі плащі. — Вона схлипнула. — Сокира твого батька.
Живчик узяв до рук знайому сокиру.
— Дякую, — промовив він.
Спелда мужньо всміхнулась.
— Тунтум усе сподівався, що одного дня вона буде твоєю, — трольчиха понишпорила по кишенях своєї сукні й видобула оберіг на ремінці. — А це від мене, — сумно додала вона. — Талісман, — вона підвелася і пов’язала ремінець йому на шию. — Він оберігатиме тебе в тих похмурих дебрях, куди ти вирушаєш… — Вона здригнулася. — І приведе тебе цілим і неушкодженим назад до мене.
— Перепрошую, капітане, нам час у дорогу, — втрутився Гайориб. — Попереду довга подорож.
Живчик нахилився і поцілував Спелду в чоло.
— Попрощайся за мене з ельфом Жмутобородом, — попрохав він. — І не хвилюйся!
Спелда кивнула головою.
— Дивись, не забудь своєї обіцянки, — застерегла вона і змахнула з вій сльозу. — А тепер іди. І нехай береже тебе Небо.
Живчик обернувся. Решта всі уже наближалися до околиці, де починалася стежка.
Він необзир поспішив за ними.
— Вона так вас любить, — зауважив Кулькап, коли Живчик порівнявся з ними. За їхніми спинами поступово згасало світло сільських ліхтарень і дедалі глухли голоси лісових тролів.
— Спелда? — перепитав Живчик. — Кращої матері годі уявити. Та й Тунтум, якщо розібратися, теж мене любив, просто він був стриманіший у почуттях.
Кулькап ледь усміхнувся. Йому згадався власний грізний батько, Ульбус Пентефраксіс, такий скорий на розправу. Натомість Живчик мав аж двох батьків, — Тунтума і Захмарного Вовка, — і Кулькап уже ладен був сказати приятелеві, як він йому заздрить, аж Гайориб став як укопаний. Перед ними височіло ґудзувате дерево, обвішане гачками та кільцями.
— Межове дерево, — пояснив Живчик. — Воно показує, що осада лісових тролів залишилася позаду.
— Звідси нам уже доведеться утоптувати стежку самим, — кивнув головою Гайориб.
У небі змигнула самотня блискавка, і зараз же розлягся лиховісний гуркіт грому. Линув дощ — теплий і рясний. Живчик поклав пальці на амулет, що допіру дала йому Спелда.
— Ось і знову настав для мене час збочувати зі стежки, — тихо зронив він.
* * *Що більше вони віддалялися від стежини лісових тролів, заглиблюючись у хащі Темнолісу, то щільніше їх обступали дерева. Дощ перестав, і високо над їхніми головами сонце сповістило про початок нового дня. На зміну йому прийшов другий. Потім — третій: здавалося, їхнім мандрам не буде кінця. Густе листяне склепіння робило пущу темною і похмурою. Кулькапа це страшенно дратувало. Повітря було давуче, затхле, і хлопець геть захекався, силкуючись не відставати від Живчика та решти всіх.
Темноліс був непривітний, як завжди. До хлопця пожадливо пнулися м’ясожерні стрючки, коли він проходив повз них. Із гілля над головою щирилися якісь лускаті тварі. Вирлоокий жовтий деревний пітон, який ніжився на сонечку, мабуть, після ситного сніданку, при їхньому наближенні шаснув у підлісок. Та й сам ліс із кожною дниною ставав дедалі непролазніший. Зціпивши зуби, Кулькап чимраз далі заглиблювався в хащу.
Гук, — він ішов попереду, — насилу прорубувався крізь підлісок. Плетиво тернистих ожинників, крізь які вони продиралися вже з добру годину, чимраз густішало; їхні колючки були завбільшки з лезо ножа. Одне плече у блукай-бурмила було вже поплямлене кров’ю.
— Вважай, старий, — остеріг Живчик. — Це терня гострюще. — Він витяг із-за пояса Тунтумову сокиру. — Ану-но спершу ми з Гайорибом.
Гайориб добув свою абордажну шаблю.
— І беріть очі в руки, — застеріг він. — Навіть у цих негостинних тернистих нетрях водяться страшненькі хижаки.
Кулькап здригнувсь і лячно заозирався. Він подався слідом за Живчиком та Гайорибом у щойно прорубаний тунель. Усі його змисли були загострені — вуха дослухалися до кожного підозрілого звуку, ніс ловив найменший запах, а очі зорили незмигно. Просувалися страх повільно. Кожен крок давався з боєм. Вони дедалі частіше спинялися на перепочинок і щоразу довше відсапувалися.
— Марна річ, — заскімлив Кулькап, коли уже втретє за ці нескінченні хвилини Живчик поклав сокиру на м’який ґрунт обік себе. — Ми заблукали в цьому жахливому царстві колючок. І вже ніколи звідси не виберемось.
Живчик повернув до нього своє обличчя, лискуче від поту.
— Гайориб нам за провідника, Кулькапе, і ми повинні довіритись йому. Це ж бо його стихія.
Водоблуд похитав головою.
— Це просто початок Ночолісу, — пояснив він. — Родові землі водоблудів простягаються за великими тернистими лісами. — Він зітхнув. — Колись мені здавалося, ніби я добре вчинив, покинувши їх. Це лихий край.
— Ви так несхвально відгукуєтесь про місце, де народилися і зросли, — нахмурився Кулькап.
Гайориб утопив очі у спантеличене хлопцеве обличчя.
— Життя у краю водоблудів — штука коротка і мерзенна, — пояснив він. — Животіння надголодь і цілковите безправ’я, Кулькапе. Ані гарячої їжі, ані зручного ліжка… — він журно всміхнувся. — Ані давніх сувоїв. Крім того, — провадив він далі, — гадаю, не я один не надто пишаюся своїм родоводом.
Кулькап скрушно покивав головою.
— А за тими землями, де живуть блуди? — запитав він.
— Чорне серце Темнолісу, — відповів Гайориб. — І, може, Верхоріччя.
— Може, Верхоріччя? — здивувався Кулькап. — Тобто ви хочете сказати, що самі не знаєте.
— Я ніколи не був у Верхоріччі, — відказав Гайориб. — І не чув, щоб хтось інший туди заходив. Але ти в курсі, Кулькапе. Воно описане в сувоях, якими ти так дорожиш. Відколи минуло правління Кобольда Мудрого, Верхоріччя загубилося і пішло в непам’ять. Але, кажуть, що воно криється у самому серці Темнолісу.
— Але ви не можете знати це напевне, попри всі ваші сни та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Північ над Санктафраксом», після закриття браузера.