Читати книгу - "Задуха"

майбутніх вежок. Подекуди вони вже заросли травою та бур'яном. Гілки кущів і дерев лізуть усередину крізь порожні отвори під вікна. Всередині, замість підлоги, — трава по пояс. І ось найостанніший кадр — головна вежа, яку ми, слід гадати, взагалі ніколи не добудуємо. При житті.

Але репортерові я цього не говорю.

За кадром чути вигуки оператора:

— Гей, Вікторе! Пам’ятаєш мене? У «Чеському буфеті», коли ти ледве не задихнувся…

Дзвонить телефон, і Бет іде до апарата.

— Друже, — мовить Денні та знову вмикає зворотну перемотку. — Здуріти можна, чого ти їм наговорив. Я не здивуюсь, якщо декому зірве дах після твоїх виступів.

Бет кричить із сусідньої кімнати:

— Вікторе, це тебе. З лікарні. З приводу твоєї мами. Вони тебе скрізь шукають.

Я кричу:

— Зараз іду. Дві секунди.

Я прошу Денні поставити касету ще раз. Скоро мені доведеться розібратись із мамою. Я майже готовий.

Розділ сорок третій

Іду за пудингом. Для майбутнього чуда. Скуповуюся за повною програмою. Шоколадний пудинг, ванільний пудинг, фісташковий, крем-брюле. З високим відсотком жирності. З цукром. Із ароматичними добавками та консервантами. У маленьких пластикових стаканчиках. Знімаєш кришечку з фольги — і продукт готовий до вживання.

Консерванти — якраз те, що їй треба. Чим більше, тим краще.

Їду до лікарні Святого Антонія з повним пакетом пудингів.

Іще дуже рано, і за стойкою реєстратури нікого немає.

Мама лежить, тонучи в подушках. Вона підводить очі й дивиться — немовби виглядає крізь віконця очей — і каже:

— Хто?

Це я, говорю.

І вона мовить:

— Вікторе? Це ти?

І я кажу:

— Так, напевно.

Пейдж ніде немає. Взагалі нікого немає. Ще дуже рано. Субота. Сонце ледве пробивається крізь фіранки. Телевізор у кімнаті відпочинку ще не вмикали. Мамина сусідка по кімнаті — місіс Новак, роздягальниця, — спить, згорнувшись калачиком у себе на ліжку, тому я говорю пошепки.

Знімаю кришечку з першого шоколадного пудингу і дістаю з пакета пластмасову ложечку. Підсуваю до ліжка стілець, сідаю й підношу першу ложку мамі до рота. Я кажу:

— Я прийшов тебе спасти.

Я говорю їй: тепер я знаю. Всю правду. Про своє призначення. Я народився гарним і добрим. Як утілення абсолютної любові. І я знову можу стати гарним — але починати треба з малого. Першу ложку благополучно відправлено за призначенням. Перші п’ятдесят калорій.

На другій ложці я кажу:

— Я знаю, як я в тебе з’явився.

Коричневий шоколадний пудинг блищить у неї на язиці. Вона швидко-швидко моргає очима і, рухаючи язиком, розмазує пудинг по піднебінню. Вона мовить:

— Ой, Вікторе, ти знаєш?

Запихаючи їй до рота чергові п'ятдесят калорій, я кажу:

— Не хвилюйся. Просто ковтай.

Вона мовить крізь шоколадну масу:

— Я все думаю: те, що я зробила, — це жахливо.

— Ти подарувала мені життя, — кажу.

Вона відвертається від чергової ложки. Відвертається від мене. Вона мовить:

— Мені потрібно було отримати американське громадянство.

Украдена крайня плоть. Священна реліквія.

Я говорю: це не важливо.

Я все-таки примудряюся запхати їй до рота чергову ложку.

Денні говорить: ніхто ж не знає — може, друге пришестя Христа має відбутися зовсім не за Господнім розпорядженням. Можливо, Бог розміркував, що люди самі повернуть Христа у світ — на певному етапі розвитку. Можливо, Бог хотів, щоб ми створили свого власного спасителя. Коли будемо готові. Коли виникне така необхідність. Денні говорить: може, ми самі маємо створити свого власного месію.

Щоби спастись.

Своїми силами.

Чергові п'ятдесят калорій.

Починати треба з малого. І тоді, можливо, ми навчимося творити справжні чудеса.

Іще одна ложка пудингу.

Вона відвертається від мене. Мружить очі. Рухає язиком, розмазуючи пудинг по піднебінню. Шоколадна маса вже не вміщається в неї в роті, тече по підборіддю. Вона каже:

— Ти про що говориш?

І я кажу:

— Я знаю, хто я насправді. Ісус Христос.

Вона широко розкриває очі, а я примудряюся запхати їй до рота чергову ложку.

— Я знаю, що ти приїхала з Італії вже вагітна. І що це було штучне запліднення від священної плоті.

Ще одна ложка пудингу.

— Я знаю, ти все записала у своєму щоденнику, але по-італійськи — щоб я не зміг прочитати.

Іще одна ложка пудингу.

— І я точно знаю, що зумію тебе спасти.

Мама дивиться на мене. В її очах — безмежне розуміння і співчуття. Вона каже:

— Що ти верзеш?

Вона мовить:

— Я вкрала тебе з коляски. У Ватерлоо, штат Айова. Хотіла врятувати тебе від того життя, яке для тебе приготували.

Батьківство та материнство — опіум для народу.

Дивись також: Денні з коляскою, повною вкрадених каменів.

Вона каже:

— Я тебе вкрала.

Бідолашна, недоумкувата, обдурена істота — вона не знає, що говорить.

Іще п'ятдесят калорій.

— Усе добре, — кажу я їй. — Лікарка Маршалл прочитала твій щоденник і розповіла мені правду.

Іще одна ложка коричневої шоколадної маси.

Вона розкриває рота щось сказати, і я запихаю їй чергову ложку.

Вона витріщає очі. По щоках течуть сльози.

— Усе добре. Я тебе прощаю, — кажу я. — Я люблю тебе. І спасу.

Чергова ложка вже не лізе їй до рота.

Я кажу:

— Ковтай.

Її груди судорожно здіймаються, і пудинг тече в неї з носа коричневими бульбами. Очі закотилися. Шкіра посиніла.

Я кажу:

— Мамо?

Її руки дрижать дрібним дрожем, голова відкидається назад, іще глибше — в подушку. Груди здіймаються й опадають, і пудинг усмоктується назад у горло.

Її обличчя та руки — вже зовсім сині. Очі — суцільні білки. Вся палата пройнята запахом шоколаду.

Я натискаю на кнопку виклику медсестри.

Я кажу мамі:

— Тільки не панікуй.

Я кажу їй:

— Прости мене. Прости. Прости…

Вона хапається за горло. Дряпає шкіру, немовби хоче розірвати її нігтями. Напевно, такий самий вигляд я маю збоку, коли задихаюся на публіці.

А потім лікарка Маршалл стає з іншого боку ліжка, однією рукою закидає мамі голову, а другою виколупує в неї з рота грудки пудингу. Вона каже:

— Що сталося?

Я намагався її спасти. Вона все-все забула. Вона не пам'ятає навіть, що я — месія. Я прийшов, щоб її спасти.

Пейдж нахиляється й видихає повітря в рот моїй мамі. Потім випростується, робить вдих. Знову дихає в рот моїй мамі. І ще раз. І ще. З кожним разом її губи все більше й більше вимазані шоколадом. Шоколад — він скрізь. Ми дихаємо не повітрям — запахом шоколаду.

Я так і сиджу зі стаканчиком пудингу в одній руці та пластмасовою ложечкою — в іншій. Я говорю:

— Все гаразд. Я сам усе зроблю. — Я кажу: