Читати книгу - "Зима у горах"

вдалося поставити назад і пригнати машину в гараж своїм ходом, доводив: вісь не було пошкоджено, отже, колесо, певно, зіскочило тому, що не було як слід закручено гайки. Оце й усе, що їм потрібно для залагодження справи з страховою компанією. Роджер назвав свідків: місіс Арвел Джонс і місіс Йоло Джонс, і компанія по прокату автомобілів взялася написати їм, додавши надрукований на машинці Роджерів звіт про подію і попросивши їх підписати його, якщо написане відповідає тому, що вони пам’ятають про нещасний випадок,— в такому разі не буде потреби турбувати їх ще.

Минуло близько двох тижнів. Кожний день приносив свої клопоти, і поступово Роджер майже забув про випадок з колесом, вій згадувався йому тепер лише коли-не-коли. Бурий автобус постійно робив на них наскоки. Він не з’являвся під час кожного рейсу, але вони ніколи не знали, коли він опиниться на їхньому маршруті. Він виникав невідомо звідки: іноді під час рейсу до міста, іноді коли вони поверталися до селища, випереджаючи їх на дві-три хвилини,— й завжди з табличкою на видному місці: «Позарейсовий». Інколи в ньому їхав кондуктор, схожий на тхора молодик з гострим обличчям і в блискучому форменому кашкеті. Але здебільшого водій із тістоподібним обличчям бував сам. Проте плати за проїзд вони ніколи не брали. Кондуктор, коли він їхав, просто сидів серед пасажирів і відповідав на їхні запитання. Якщо його питали, хто здійснює позарейсове обслуговування, незмінно відповідав: «Транспортна рада», Іноді пасажирів не задовольняла така відповідь, і вони питали, яку це транспортну раду він має на увазі, тоді він хитро посміхався під своїм форменим кашкетом і відказував: «Обслуговування, що його ви досі мали, скасовується, розумієте? Транспортна рада просто дбає про те, щоб люди не залишилися без автобуса. Це й є позарейсове обслуговування».

Про все це Роджер дізнався з розмов у селищі й трохи ніякових зізнань людей, які хоч і прихильно ставились до Герета, але їздити воліли безплатно на «позарейсовому», коли така нагода траплялась. Кілька разів він пробував обговорити нову ситуацію з Геретом, але розмова завжди виходила однобічною: Герет люто дивився кудись у простір, наче голодний шуліка, й мовчав. Виручка їхня дедалі зменшувалась, а по рахунках за пальне й запасні частини треба було платити як і раніше.

Аж ось одного дня Роджер одержав листа від компанії по прокату автомобілів. Ні місіс Арвел Джонс, ні місіс Йоло Джонс не підписали посланих їм паперів. Вони просто не відповіли на листи. Компанія просила Роджера відвідати цих дам і з’ясувати, чому вони так повелися. Оскільки не виключена можливість його провини, загрозливо зазначалось у листі, компанія дуже сподівається, що він зробить не якомога швидше.

Роджер зайшов до обох жінок того ж самого дня. Коли автобус о десятій тридцять повертався нагору, Роджер попросив Герета трохи затриматись і постукав до місіс Арвел Джонс. Не діставши відповіді, кинувся до будинку місіс Йоло Джонс, а Герет тим часом чекав його в автобусі, не вимикаючи мотора, що стиха муркотів, працюючи. У місіс Йоло Джонс був не тільки електричний дзвінок, а й молоточок на дверях. Роджер натиснув на кнопку дзвінка і одночасно постукав у двері молоточком, показуючи, що поспішає. Але піхто не озивався. Спробу побачити котрусь із жінок він повторив о четвертій годині, коли вони знову повертались до Лланкрвіса, потім о п’ятій, коли їхали до міста, та обидва рази ніхто йому не відповів. Після цього вій більше не просив Герета зупиняти автобус. Дочекавшись, коли вони повернулися нагору рейсом о п’ятій сорок п’ять, він спустився з Лланкрвіса в селище, де жили обидві дами. Оскільки від шостої години десять хвилин, коли вони приїжджали нагору, до сьомої години, коли вони знову їхали вниз, він бував вільний, то звичайно ішов до місіс Опори Джонс і готував собі щось повечеряти. Та цього разу він використав вільну часину на те, щоб спуститись до місіс Арвел Джонс і місіс Йоло Джонс. В кишені у нього лежала копія віддрукованого на машинці тексту їхніх свідчень — він сподівався, що обидві жінки підпишуть їх нарешті і що справу буде в такий спосіб залагоджено. Але йому знову не пощастило. Коли він підійшов до будинку місіс Арвел Джонс, то почув, що там зібралась велика родина: дзвенів посуд, линули звуки чи телевізора, чи радіо. Проте до дверей довго ніхто не підходив, нарешті їх трохи, на кілька дюймів, прочинив маленький хлопчик з ясними злими очима й сказав: «Дома нікого немає». Роджер намірився спитати, що саме він має на увазі, кажучи так, та хлопчик рвучко зачинив двері. Роджер знову постукав, але ніхто більше до дверей не підходив. Цікаво знати, чи має він право відчинити двері, ввійти в дім без подальших церемоній і спитати місіс Арвел Джонс? Він узявся за ручку й спробував відчинити двері. їх було замкнуто. Роджер не знав, що робити далі. Можливо, хлопчик хотів сказати, що батьків ще немає, а є тільки діти. Він справив на Роджера враження хитрої, нечесної, досить злої дитини. Але, мабуть, йому було наказано так відповідати на той випадок, якщо у відсутність батьків завітає якийсь сусід, торговець або збирач пожертвувань. Подібне припущення не дуже перекопувало, але Роджер не міг з певністю й відкинути його. Зітхнувши, він вирішив пошукати тут щастя іншим разом, а тим часом піти до місіс Йоло Джонс.

Він пройшов вулицею до її будинку, постукав, почекав кілька хвилин, подзвонив, потім знову постукав і знову подзвонив, поки не переконався, що мешканців або немає, або вони й не думають підходити до дверей. Тоді, голодний і стомлений, він повернувся нагору, встиг на семигодинний рейс і з порожнім шлунком та гірким відчуттям поразки покотив у місто.

Того вечора він почував себе надто виснаженим, щоб і далі полювати за обома дамами Джонс, тож вирішив удатись до рішучіших дій увечері наступного дня. Повертаючись до Лланкрвіса десятигодинним рейсом, він вийшов з автобуса у селищі, де жили ці дами. Плату за проїзд з усіх пасажирів уже було зібрано, він поклав шкіряну сумку на підлогу біля Герета й сказав:

–  До завтра.

Герет кивнув.

Роджер вийшов і трохи постояв, спостерігаючи, як автобус зникає в темряві. Потім подався до будинку місіс Арвел Джонс. Там, безперечно, було досить людей, щоб почути його стук. З вікна на верхньому поверсі лилося