Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

— Вугорчик копчений! Справжній делікатес! — прицмокує тато. — Учора один пацієнт із Шацька привіз. Ти ж знаєш, що у Світязі вугри водяться? Кажуть, вони аж у Саргасове море прямують, щоб ікру відкласти, а звідти нове потомство назад до Світязя повертається — і пливе, і по траві повзе. Отака-от незвичайна рибка! Зараз ми її акуратненько поріжемо. Риб’ячий жир, до речі, сприяє роботі мозку і навіть сповільнює його старіння. Ти знаєш про це?

Авжеж, знаю. Але не хочу ні світязького делікатесу, ні огірочків, ні редиски. Нічого не хочу! Тато, здається, не помічає мого стану, налягає на вугра, прицмокує та прихвалює.

— Взяла довідку? — запитує ніби між іншим.

— Яку довідку?

— Про те, що ти працюєш санітаркою. Треба ж уже відвозити документи до Львова. Цього разу ми проскочимо. Обов’язково проскочимо! Поїдемо зарання, побачимося, з ким треба. Та й твоє репетирування, думаю, було немарним.

Кладу виделку на стіл і дивлюся на тата. Як він може отак? Їсти нещасного вугра, який добирався тисячі кілометрів із Саргасового моря до Світязя, прицмокувати, говорити про корисні властивості риб’ячого жиру, про якусь довідку і робити вигляд, що нічого не сталося? Він же все знає! Все! Він уже встиг прочитати. Він…

— Віддай мені, будь ласка, листи, — кажу майже пошепки.

— Листи? Які листи? — очі аж білі навпроти сонця, хитро примружені, підборіддям стікає вугровий жир.

— Романові. Віддай, прошу тебе!

— Не розумію, про що ти.

— Віддай! Благаю! Чи мені на коліна перед тобою стати? То стану. Тільки віддай!

— Серденько, що з тобою? Які листи? Який Роман? Що ти вигадуєш? Нічого не було! Тобі, мабуть, знову наснилося.

— Було! Було!!! Віддай мені листи! Віддай! Ти не маєш права! — зриваюся на крик, скидаю тарілку із залишками вугра на підлогу, наступаю на недоїдену водяну змію і б’юся головою об стіл.

— Припини! Ми ж з тобою домовилися — ніяких романів. Ніяких! Сильна людина завжди тримає слово. Тепер сама переконалася, до чого призводять ці кохання-зітхання. До нервових зривів, до психічних хвороб. Отямся! Я не дозволю! Не дозволю! Ти забудеш його і ніколи навіть не згадаєш, як і свого вухатого пса.

Він ляскає мене по обличчю. Мабуть, сильніше, ніж треба було для припинення істерики, бо я відлітаю до плити і боляче вдаряюся плечем об духовку. Біль пронизує передпліччя, віддає аж у лікті. Тато нічого не помічає, підбігає, хапає мене за праву руку трохи вище ліктя (чомусь завжди саме там і саме так!), пильно дивиться в очі і дістає шприц — він був напоготові, чи що? Велика кімната раптом починає зменшуватися, стіни повільно наближаються до мене, люстра відривається від стелі і граційно, як наречена у вальсі, кружляє над диваном, диван спалахує смарагдовою загравою, такою яскравою, аж очам боляче.

— Назви своє прізвище! — татів голос десь далеко, дуже далеко, але я мушу відповісти.

— Сніжницька.

— Як звати твого тата?

— Борис Маркович.

— Як звали твою маму?

— Ядвіга… Михайлівна.

— У тебе був собака?

— Ні. Ні! Ні!!! Я не люблю собак!

Чого він завжди питає мене про собаку? Чого знову про собаку? Я не знаю ніякого собаки. А Романа не забуду! Нізащо! Ніколи!

Смарагдове світло проникає крізь повіки, проштрикує скалочками зіниці. Поки ліки розносяться кров’ю по жилах і перетворюють мене на покірну ляльку, встигаю почути, що я нещасна жертва генетики, що в мене така сама хвороба, як у маминого роду, але тато не допустить, щоб зі мною сталося те саме, що й із Ядвігою, ні-ні, він буде боротися за мене, за моє щастя, він знайде спосіб, бо стоїть на порозі великого відкриття. Але я мушу зарубати собі на носі: в мене не повинно бути жодних романів, я не маю права народжувати дітей, бо до них також перейдуть мої гени, мені взагалі не треба виходити заміж, в мене інша місія, вища і благородніша, ніж у простих смертних — життя для людства. Треба присвятити себе науці, продовжити татову справу, бо кому ж він її передасть, як не мені, я ж його єдина надія, його помічниця, його зірка в туманності Ірис. Останні слова долинають до мене наче крізь стіну.

Прокидаюся і не можу зрозуміти, де я. Голі стіни якогось невиразного кольору — синювато-зеленого? салатово-оливкового? — стара порепана підлога з облізлою фарбою, вікно з металевими ґратами, на підвіконні погнута алюмінієва кварта, з якої визирає кінчик такої ж алюмінієвої ложечки.

Кварта притягує мою увагу, бо дуже хочеться пити — в горлі пересохло, язик ніби розпух, став великим, аж у роті не вміщається. Важко ворухнути руками, ще важче стати на ноги, але я підводжуся і повільно шкандибаю до вікна. Кварта порожня. Моє дивне помешкання знаходиться на другому поверсі, внизу — двір, вимощений кам’яною бруківкою і відгороджений