Читати книгу - "Важка весна"

— Тепер буде інакше, — прошепотіла. — Побачиш, що тобі в мене сподобається.

— Авжеж, сподобається.

— Правда?

— Мені вже подобається.

— Я б так хотіла подрімати коло тебе...

— Моя дитинко... — пригорнув її. — Моя люба дитинко...

— Я буду нею, Радку, гаразд?

Коли поворухнулася, шурхіт соломи знову йому викликав картину безмежного зла; але лише на якусь мить; бо у стрісі бубоніли важкі краплі, а перед дверима шуміла дощем природа, мов широка ріка.

Усе ще бачив Нікосове обличчя.

Немов його міцна постава непорушно і твердо стоїть перед його кушеткою. Нікос був у місті. Мав вільний день. А після повернення був похмурий. З грецькою жінкою та її сином прогулювався паризькою вулицею, бо сонце манило з квартир. А потім була ота вітрина. Можливо, якогось видавництва, якогось товариства. І задивився на фотографії смугастого одягу і впалих очей, немов за склом упізнав самого себе. Тоді коло нього зупинилися якісь пані і нахмурилися. «Скільки можна вже показувати ці фото!» — обурювалися вони. І тепер він не міг заспокоїтися, що дозволив їм спокійно піти. Він був зовсім не готовий до такого. Надто вражений. Йому аж відібрало мову, перехопило подих. Нікос дивився на нього, стовбичив біля кушетки, немов очікував виправдання. Виходить, усі ті, хто пройшов крізь печі, були ідіотами? І він стояв без слів, а за його спиною, далеко по той бік залізної огорожі, виднілися поля, як безглузде ліричне тло його розгубленості. Не ворухнувся, бо його ошелешила неочікувана, ядуча інтонація. А що він гадав? Може, забув, що німецькі фрау засипали тим попелом горщики з квітами?

— Бач, Нікосе, — сказав йому, — і ми нічого не знали про ті квіти. Що б воно нам тоді означало, якби ми знали, що від тих печей комусь отака вигода? Як тобі думка, що з мішанини твоїх грецьких кісток у німецької фрау на вікні зацвіте кривава пеларгонія любові? Вона питиме сонячне світло і звеселятиме очі, ваблячи своїм жаром.

А Нікос немов дивився не на нього, а на свою тінь на стіні тераси за узголів’ям лежака. Немов зовсім не чув його слів. Наче добре знав тему, звідки народжувалася та іронія. Йому ще здавалося, що сприймає його, як доросла людина, котра терпляче чекає, щоб дитина перестала впиратися і тупцяти ногами по підлозі. Але, мабуть, через здивування, з яким повернувся з міста, тепер став недієздатний, розтерзаний між роздумами про майбутнє і відчуттям порожнечі в собі. Його, Радкова, іронія немов прищепилася до тієї Нікосової спустошеності, крім того, він якось хотів помститися Нікосові за оту його присвяченість дійсності. Він був свідомий марності свого спротиву, але саме це ще більше підживляло його іронію. І перелічував йому речі, які Нікос знав так само добре, як і він, — про дам, які хотіли мати шпалери з татуйованих шматків шкіри, про чотирнадцятирічного хлопчика з Польщі, який писав: «Дорогі батьки, якби небо було папером, а море чорнилом, я б не міг описати всіх страждань і того, що бачу довкола себе».

І зараз, на порожній терасі, не міг зрозуміти, як він йому, Нікосу, все це розповідав. Говорив немов у трансі. Ні, Нікос узагалі його не слухав. Весь час дивився поперед себе; а коли оговтався, переступив з ноги на ногу і сказав: «Мушу йти по марки».

Тераса була залита сонцем, і тепло під тентами було густе, наче улітку. Все було нерухоме, немов у затишку прибережного причалу в серпні. Він сказав Нікосу, що читатиме, хоча знав, що тому байдуже. Невже й справді треба постійно знаходити виправдання для того задоволення, що ти живеш і маєш свою думку? Немов щось ганебне є в тому, що ти, всупереч усьому пережитому, дозволяєш, щоб почуття і думки з’єдналися з тихим плином речей.

Адже думка, як написано в «Гамлеті», робить нас лякливими, і ми мали б знайти правильну міру дії, щоб тримати рівновагу?

Діяння, немов жива спокуса, було для нього образом великого міста і життя в ньому. У ньому він би міг бути людиною без минулого. Мати Арлетту і бути самому зі своїми книгами та її коханням. Звісно, минуле все ще залишалося б його повсякденною скорботою, але прихованою, як ото кріт риє під травою невидимі тунелі у своїй темряві. «Ви читали, що судять отих звірів, там, мабуть, було жахливо, чи не так, мсьє?» — «Авжеж, мадам, мабуть, справді було жахливо». Так. І був би знову одним із багатьох на Монмартрі, на Монпарнасі чи ще десь-інде. На площі Пігаль. Звісно, тепер звірів судять; але ті, кого він зносив у піч, не будуть мати з того анічогісінько. Їхнє тіло, охоплене полум’ям, скорчилося, а потім перетворилося на попіл. І амінь. До звірів їм тепер ніякого діла. Більше їх не можуть мучити. І йому байдуже до того суду. Ganz egal[23]. Мали б думати раніше, коли потурали їм і давали гроші, щоб ті могли підготуватися до нападу. Тоді треба було відтинати звірам кігті і сточити їм зуби, а то й узагалі їх вирвати. Краще б вирвали. Але все це — лише слова, бо знов усе повторюється, як після Першої світової. Отже, найрадше ходив би вулицями, неначе таємний посланець тих, хто навіки відсутній. Ніякої користі від цього не було б нікому, але була б принаймні якась тиха втіха. І водночас тиха, отруйна іронія. Але це мало би бути у великому місті, а не в провінційному закутку, бо в малому і неважливому іронія б розсіялася.