Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

надія народів. Кров мільйонів просочила землю Європи від Балтійського до Чорного моря, від Атлантичного океану до океану Індійського, від Альп до Кавказького хребта. І кістки мільйонів вже зогнили. Але горе, біда, злидні й нужда, страждання й відчай наситили мільйони людей, що ще жили на цих стражденних землях. Чоловіки убивали один одного, матері й вдови сохли в тузі, сироти мерли з голоду, молоді подружжя не запліднювали нового, молодого життя. Морок смерті завис над трьома континентами, сонце сходило і заходило в кривавому тумані. Людей винищували кулями, бомбами, отруйними газами, душили землею і топили водою. Здавалося, людство збожеволіло і вирішило пожерти себе самого…

Ні, не людство! То злочинно діяли ті, хто претендував панувати над людством. Воювали уряди держав між собою, а гинув — народ!

І народи сказали: геть війну!

І слово єднання народів — через голови урядів — покотилось на всі країни, що вигибали в шаленстві кривавої бойні…

В тисяча перший день війни демонстрації протесту вийшли на вулиці Лондона і Берліна, Парижа і Будапешта, Рима і Стамбула, Софії і Бухареста.

Протестували докери Гавра і металісти Шеффілда, шахтарі Руру і ткалі Манчестера, шофери Нанта і електрики Едінбурга, металісти Бірмінгема і докери Марселя.

В революційній Росії демонстранти ще зранку вийшли на вулиці Петрограда і Москви, Тули і Орєхово–Зуєва, Іванова й Пензи, Саратова й Ростова–на–Дону, Новгорода і Ярославля.

Демонстранти несли плакати:

— Відставку міністру Мілюкову! Геть з Тимчасового уряду міністрів–капіталістів! Кінець імперіалістичній війні!

По обіді демонстрації рушили вулицями українських міст. Демонстрували Луганськ, Юзівка, Бахмут, Кривий Ріг, Катеринослав, Харків.

У Петрограді командуючий Петроградським військовим округом щойно віддав наказ: виступити проти демонстрантів військам, і, взявши зброю, вийшли — проти народу — юнкери Михайлівського артилерійського училища.

Але тоді вийшли і солдати Фінляндського полку, і матроси флотського екіпажу, і сто вісімдесятий піший полк, нещодавно укомплектований на Чернігівщині, на Україні.

Солдати теж вийшли із зброєю, але несли плакати.

— Геть війну! Мир без анексій і контрибуцій!

Мир! Замирення — то було найперше, чого потребував народ. А далі — він вже сам розпорядиться своїм життям як знайде за потрібне. Мир! — то й був початок його майбутнього. І народ вимагав миру — зараз, сьогодні, негайно! Світле майбутнє повинно нарешті стати сьогоднішнім днем, щоб народ міг покінчити назовсім із своїм проклятим минулим.

Надвечір вийшла демонстрація і на вулиці Києва.

Смеркало. На київські вулиці спадали вечірні сутінки, і демонстранти несли в руках смолоскипи — палиці з клоччям на кінці, умоченим в гас чи мазут і підпаленим від газокалильних ліхтарів на околицях. Вони спалахували і примеркали, ці примітивні факели, і все довкола — стіни будинків, крони дерев понад вулицями, самий брук під ногами, — все огнисто мерехтіло, спалахувало і примеркало, і знову спалахувало багрянистими відблисками тремтливого вогню. І в цій багрянистій заграві рясні білі свічі каштанів враз червоніли, і живим вогнем — теж неначе спалахуючи та примеркаючи — майоріли червоні прапори і транспаранти під рожевим каштановим цвітом. Написано на транспарантах було:

— Геть війну! Ганьба тому, хто підніме зброю на нас!

І демонстранти співали:

Вихри враждебные веют над нами, Темные силы нас злобно гнетут…

Грушевський дивився крізь широке вікно на вулицю — і раптом йому стало недобре.

Там, за вікном на вулиці, перед його зором кипіло і вирувало: проходили мерехтливими тінями юрби людей, гукали і співали тисячі голосів, — і все зливалось у суцільний гомін, гамір, галас, ґвалт, а над усім спалахувала і примеркала, і знову спалахувала червона заграва. Це було моторошне видовище і слуховище. І якісь моторошні, хоча відразу й не усвідомлені до кінця, образи неначе пливли й колихались перед внутрішнім зором Грушевського, а з глибини пам'яті зринали якісь — теж ще не осмислені — асоціації.

…Пахло чадом, ні — гаром, валували пси, ні — здіймала ревище череда, ні — котився рев багатотисячного натовпу, і ці білі суцвіття каштанів, що засвічувались червоним — тож сніг, що враз ставав кривавим, — як погане знамення, як тяжкий кошмар, як фантасмагорія. Ах так! То ж і справді було! Було — у грудневу ніч тисяча дев'ятсот п'ятого року.

Палали маєтки Залевської — під Княжичами, Музичами і Горбовичами, палав маєток Терещенків під Шпитьками, палав Родзянко за Бучею, Бруховецький у Білгородці, Юзефович біля Северинівки, Хитрово в Боярці… Селяни вимагали землі, а не діставши, — палили…

А Михайло Сергійович стояв отак біля вікна, заховавшись за штору, у себе в Китаєві, в будинку над ставком, — тоді ще велика київська