Читати книгу - "Заїр"

час зшивати» бодай якоюсь мірою шокував мою публіку, адже я надто багато пишу про своє інтимне життя (письменник може писати лише про своє життя), чи за сюжетом книжки буде знято фільм (у тисячний раз повторюю, що фільм прокручується в голові кожного з моїх читачів, а тому я заборонив продавати права на екранізацію книжки), що я думаю про кохання, чому я пишу про кохання, як досягти щастя в коханні, кохання, кохання, кохання…

Після інтерв’ю – вечеря з видавцями як неодмінна частина ритуалу. За столом сидять поважні персони, які уривають мене щоразу, коли я підношу ложку до рота, здебільшого запитуючи одне й те саме: «Звідки ви берете натхнення?» Я намагаюся їсти, але треба бути приязним, розмовляти, виконувати свою роль знаменитості, розповідати якісь цікаві історії, справляти добре враження. Я знаю, що видавець – герой, він ніколи не знає, чи книжка дасть йому прибуток, він міг би торгувати бананами або милом – це товар набагато надійніший, йому не притаманні ані марнославство, ані гординя, він не стане нарікати, що його рекламна кампанія погано організована або в таких-то крамницях книжка не продається.

Після вечері – звичайний розпорядок. Вони хочуть показати мені все – історичні пам’ятки та будівлі, наймодніші бари. Вони завжди відряджають зі мною гіда, який знає абсолютно все, набиває мою голову інформацією, мені треба вдавати, що я слухаю його з найпильнішою увагою, час від часу ставити якісь запитання, аби показати – мені цікаво. Мені розповідали про всі історичні пам’ятки, прикметні місця та музеї всіх тих міст, куди я їздив рекламувати свої книжки – і я не пам’ятаю анічогісінько. У пам’яті залишається тільки щось цілком несподіване, випадкові зустрічі з читачами, бари, вулички, на які я вийшов випадково, завернув за ріг і побачив щось дивовижне.

Якось у мене навіть виникла ідея написати путівник, у якому були б лише мапи та адреси готелів, а решта – чисті сторінки. Тоді людям доводилося б самим складати свій унікальний розпорядок, самим відкривати ресторани, пам’ятки та інші чудові місця, яких вистачає в кожному місті, але про які ніколи не розповідають, бо «історія, якої нас навчали» не позначила їх поміткою «відвідати обов’язково».

Я був раніше в Загребі. І цей фонтан – хоч його й немає в жодному з місцевих туристичних путівників – означає для мене набагато більше, аніж будь-яка інша з побачених тут речей. Бо цей фонтан гарний, я натрапив на нього цілком випадково, і він пов’язаний із історією мого життя. Багато років тому, коли я був молодий і мандрував світом у пошуках пригод, я сидів там, де сиджу тепер з одним хорватським художником, який тривалий час подорожував зі мною. Я збирався продовжити свої мандри в Туреччині, він повертався додому. Ми попрощалися в цьому місці, випивши дві пляшки вина, спогадуючи все, що відбулося з нами, поки ми були разом: релігію, жінок, музику, ціни в готелях, наркотики. Ми розмовляли про все, крім кохання, бо були закохані й не мали потреби говорити про це.

Художник повернувся до себе додому, а я познайомився з дівчиною, ми кохалися протягом трьох днів, кохалися з шаленою пристрастю, хоч і вона, і я знали, що це триватиме недовго. Вона допомогла мені зрозуміти душу цього народу, і я ніколи про це не забув, як не забув прощання зі своїм товаришем по мандрах.

Тому після роздавання інтерв’ю та автографів, після вечері, після неодмінного огляду місцевих прикметних місць та історичних пам’яток я приголомшив своїх видавців, попросивши відвезти мене до цього фонтану. Вони запитали мене, де він є: я цього не знав, як не знав і того, що фонтанів у Загребі безліч. Ми знайшли його після майже годинних пошуків. Я попросив пляшку вина, ми попрощалися з усіма, і я сів тут із Марі; ми сиділи мовчки, обнявшись, цмулячи вино та чекаючи світанку.

– Ти стаєш із кожним днем спокійнішим, – сказала вона, схиливши голову мені на плече.

– Бо намагаюся забути, хто я такий. Одне слово, тепер я не відчуваю потреби тягти на собі весь тягар минулого.

Розповідаю їй про свою розмову з Михаїлом та старим кочовиком.

– З акторами відбувається щось подібне, – каже вона. – Одержуючи нову роль, ми повинні забути, ким ми були, щоб ототожнити себе з життям свого персонажа. Але це закінчується тим, що ми стаємо розгубленими й нервовими. Ти вважаєш, це добра думка – забути свою Персональну Історію?

– А хіба ти не сказала, що я почуваю себе краще?

– Мені здається, ти став не таким егоїстом. Хоч мені цікаво було дивитись, як усі збилися з ніг, шукаючи цей фонтан. А проте твоє бажання знайти його суперечить тому, що ти щойно мені сказав, адже він – частина твого минулого.

– Він для мене – символ. Але я не ношу його із собою, не думаю про нього, не знімаю його на фото, щоб показувати друзям, не сумую ані за художником, який повернувся до себе додому, ані за дівчиною, в яку був закоханий. Як добре, що я повернувся сюди вдруге – але якби цього не сталося, ніщо для мене не змінилося б.

– Я розумію, про що ти говориш.

– Я задоволений.

– А я засмучена. Бо твої слова нагадують мені про те, що ти підеш від мене. Я знала це від тієї хвилини, як ми вперше зустрілися, але все одно мені тяжко: я вже до тебе звикла.

– Ось у цьому вся проблема. Ми звикаємо.

– Але це дуже по-людському.

– Саме тому жінка, з якою я одружився, перетворилася на Заїр. До того дня, коли на мене наїхав мотоцикл, я переконував себе, що можу бути щасливим тільки з нею, але не тому, що любив її більше, аніж будь-кого чи будь-що на