Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

комітету? Коли його було утворено? За що члени його «були гестапом ув’язнені».[168]

Відповідь на це запитання існує. її сформулював сучасний дослідник, доктор історичних наук Володимир Кучер: «22 червня 1941 p. у Кракові відбулася нарада, в якій взяли участь представники Державного центру УНР, монархістів-гетьманців, Українського національного демократичного об'єднання (УНДО), Фронту національної єдності, ряду інших партій і організацій. У роботі наради обрали Український національний комітет (УНК). Його головою було затверджено відомого українського генерала В. Петріва. Першим заступником став член проводу бандерівської ОУН В. Горбовий, який фактично виконував обов'язки голови УНК. Український національний комітет не відігравав якоїсь помітної ролі у розв'язанні українського питання, однак його створення засвідчило прагнення українських політичних сил до єдності».[169]

Перш ніж розповісти про неї, спробуймо з'ясувати, хто такий Володимир Лисий, чому нам цікаві його спомини і чому ми повинні йому довіряти.

В. Д. Лисий

Звернімося до фундаментального академічного видання Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. HAH України. Інститут історії України. – К.: Вид-во «Наукова думка», 2009. – 790 с: іл. Зі статті П. Гуцала[170] дізнаємося, зокрема, наступне:

«ЛИСИЙ Володимир Данилович (05.11.1893 – 26.12.1966) – правник, громад, і політ, діяч. Д-р права (1916). Н. в м. Копичинці. Навч. у Львів, і Віденському унтах. Від літа 1917 служив у австрійс. армії. У лютому – квітні 1918 – офіцер з доручень австрійс. командування при Українській Центральній Раді в Києві. Від січня 1919 працював у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) референтом держ. секретаря внутр. справ ЗУНР І. Макуха, потім очолював пропагандистський підвідділ розвідувального відділу Начальної команди Української Галицької армії. Восени 1919 – офіцер штабу Гол. отамана Армії УНР С. Петлюри. Від 1923 проживав у м. Тернопіль, працював адвокатом. Брав участь у роботі «Просвіти», Подільського союзу кооперативів, очолював Подільський нар. банк. Як діяч Української радикальної партії займався її відновленням і орг. розбудовою (1926 партія була перейменована в Українську соціалістичну радикальну партію, Л. був обраний заступником її голови). З початком Другої світової війни й уведенням на територію Західної України військ Червоної армії у вересні 1939 переїхав у м. Львів, де за сприяння К. Студинського влаштувався співробітником регіонального від-ня АН УРСР (нині Зх. наук, центр Національної академії наук України). Після окупації Зх. України вермахтом 5 липня 1941 призначений міністром внутр. справ в Українському державному правлінні – уряді проголошеної Укр. д-ви на чолі з Я. Стецьком. Надалі перебував у Львові, працював правничим консультантом укр. орг-цій. Навесні 1944 емігрував на Захід. Від 1949 жив у СІЛА. Після нетривалих студій розпочав адвокатську діяльність у м. Детройт (илт. Мічиган). Був одним із засн. Укр. вільної громади в Америці (1949), секретарем окружної ради Робітн. союзу, головою Федерації амер. українців у шт. Мічиган, членом редакції, а потім – гол. ред. ж. «Вільна громада»…Опублікував низку власних наук, праць, серед них: «Державний статус УРСР в 1917–1923 роках» (1963), «Міжнародно-правничий статус України» (1967), а також статті у періодиці і збірниках. П. у м. Детройт».

В основі «жмуту споминів ірефлексій… активного учасника подій» 1941–1944 рр. – його власні «записки тих часів», а не спомини, сформульовані під впливом політичної кон'юнктури через 15 або 20 років після згаданих подій – як це маємо у випадку Стецька, Бандери або Кука.

Починаються ці мемуарні записки (опубліковані 1956 p. y збірці, присвяченій Іванові Франку!)[171] з понеділка, 30 червня 1941 p., коли частини вермахту, а з ними «рівночасно» «маленька частина німецької армії зі складом українського вояцтва, яка мала назву „Нахтігаль"» увійшли до Львова.

«Раннім ранком» того дня В. Лисий вийшов з хати і попрямував у напрямку кафедрального собору Св. Юра, «де стрінув українських вояків», «але нічого цікавого від них не довідався». За декілька годин, власне, «перед полуднем» на площі Ринок мемуарист «випадково» зустрів авторитетного знаного політика, члена ЦК Української народно-демократичної партії, головного редактора провідного