Читати книгу - "Світло Парижа"

Шулерів, тепер тут стояли столи, у цей час здебільшого порожні. За одним з них двійко схилились одне до одного, вони щось напружено обговорювали тихими голосами. За столиком на чотирьох навпроти них доїдали десерт, задоволено вмостившись на стільцях. Здавалось, ніби вони щойно зруйнували щось шоколадне, і я ледве стрималась від того, щоб не схопити тарілку й облизати її.

Я взяла на замітку: обов'язково куплю ці кляті овочі. — Ну як вам тут? — Ми пройшли в задній куток кімнати.

— Власне, пречудово! — сказала я. Генрі висунув стілець, і я впала на нього.

— Скажу, щоб вам принесли чізбургер якнайшвидше. Медіум? Хочете салату, поки чекатимете?

— Будь-ласка і дуже дякую.

Він клацнув підборами, як дворецький, і попрямував до кухні. По кількох хвилинах офіціантка, жвава дівчина в чорній-пречорній формі принесла салат і склянку води. Ледве я встигла його з'їсти, як прибув чізбургер, що смакував так саме дивно, як і пах, такий високий, що я змушена була його прим'яти, аби він вліз у рот, ідеальний уміст солі й зелені, солодко-кислий смак булочки лоскотав мені язик. Я не була впевнена, що коли-небудь раніше їла таку смакоту.

Коли доїла, помітила: кімната спорожніла. Однією рукою я вибирала з кетчупу картоплю фрі, витерла другу, щоб відкрити нею бабусин зошит і знову зникнути в її розповіді.

Щойно я закінчила читати її записи про вечір із сюрреалістами, як прийшов Генрі. — Не заперечуєте, якщо трохи посиджу з вами? — спитав він і, не чекаючи відповіді, поклав руки на стіл та слизнув на стілець навпроти мого, досить голосно зітхнув з полегшенням. — Оце так вечір! Як вам сподобався обід?

Виринувши з далеких часів джазу, я повернулася в час теперішній, глянула на тарілку, де в калюжці кетчупу лишалися тоненькі рештки картоплі. — Ж-ж-жахливо! — відповіла.

— Ясно. Хочете десерт? У нас є яблучний пиріг з домашнім ванільним морозивом, а ще мокрий шоколадний торт з таким собі казковим шоколадним кремом у центрі, що розтікається по всьому торту, лише всунете в нього ложечку.

Майнула згадка про материні застереження щодо десерту, про те, як швидко я набираю вагу, про те, що непристойно їсти десерт, коли сидиш поруч із чоловіком. У думці відповіла, що в мене зараз важкі часи і шоколад стане у пригоді.

Мати сказала би неодмінно, що я заїдаю свої почуття.

Так, згодна. Не заперечую.

— Хочу оте, шоколадне, мокре, з кремом, що так смачно розтікається, — відповіла.

Генрі кивнув. — Ах! Чудовий вибір! — сказав він, підкликаючи офіціантку, що вже приносила мені салат. — Аво, принеси, будь-ласка, шоколадний торт.

— У мить! — відповіла і знову зникла.

— Отже, що ви читаєте?

Я показала обкладинку, ніби він міг прочитати назву, але, звичайно, на чорному картоні нічого не було написано. — Насправді цікаво. Це деякі з щоденників моєї бабусі. Якраз читаю про її поїздку до Парижа тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року.

— Париж у тисяча дев'ятсот двадцять четвертім? Париж Скотта Фіцджеральда! Париж Гемінґвея?

— Не думаю, що вона зустрічалась власне з Гемінґвеєм. У всякому разі, про нього не згадує. Але певно отримувала насолоду. Раніше була книжною дівчинкою, кімнатною рослиною, а зараз підстригла волосся й вештається по кав'ярнях з художниками.

— Може, змінилася.

— Може бути, — сказала, захлопнула зошит і провела пальцями вздовж сторінок, наче запечатуючи слова всередину. А потім змінилася знову, бо та бабуся, яку я знала, зовсім не була такою. Вона була схожа на мою матір — суха й пристойна, офіційна, осуджувала все і вся. Що з нею сталося? Чому вона повернулася з Парижа? Як весела дівчина, що пила із сюрреалістами й любила книжки, любила писати і ненавиділа збори комітетів, перетворилася на… На мою матір?

— Було цікаво читати це все, наче зазирнути в її внутрішній світ. Певна, що замолоду вона була іншою. І ці її щоденники свідчать про те, що іще й не дуже розважною. Нечасто зустрічаєш таку правдивість.

— Ох, не завжди! — промовив Генрі. — Це змушує вас почуватися винною? У тому, що читаєте приватні думки.

— Гадаю, що я навіть про це не подумала. Тепер почуваюся дуже винною. Щиро дякую!

Генрі засміявся. — Гадаю, що не треба. Вона досі жива? Ваша бабуся.

— О ні! Вмерла, коли я була підлітком. Насправді я не знала її добре.

— Отже, це спосіб з нею зв'язатися.

— Правда. Змінила думку про неї. Читаю це ніби роман. Наче живу за тих часів. Боже мій, поїхати до Парижа. У тисячу дев'ятсот двадцять четвертому, хто б зробив це?

— Ну, по-перше, вищезгаданий Гемінґвей! — Генрі відхилився на спинку стільця й поклав руки за голову. Вони в нього були широкі, жилаві, згиналися, коли він ними рухав, я неохоче відвела від них