Читати книгу - "Дожити до весни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наші сільські посміювалися та все чекали, коли прибульців комарі з лісу виженуть. Але ті припаслися якимись мазями та спреями, що хоч і продукти цивілізації, але допомагали їм протистояти кровососам і триматися на лоні первозданної природи. Він гончарував, усе в глині сидів, а вона обмінювала в селі його горщики та макітри на продукти. А ще ті диваки-екопоселенці збирали гриби та ягоди. За літо натішилися, відвели замучені прогресом душеньки. А як задощило на осінь і почалася моква поліська, та сохатий кілька разів погрозливо просурмив під халабудою і нагадав, хто в лісі господар, та рись прокралася і подушила кроликів у клітці, та комісія з району навідалася й обіцяла просунутих батьків до суду подати, що дітей до школи не пускають, відлюдьками їх ростять… Словом, восени зібралися вони, запрягли свого коника у фурманку, повантажили на неї пожитки, горщики та макітерки недопродані та й тільки їх і бачили.
Я так думаю: не можна втекти назад у минуле й заховатися там від нинішніх проблем і загроз. Треба щось із теперішнім життям робити, виправляти ті помилки, яких наробили, використовувати новітні винаходи на благо людей, а не на шкоду та погибель їхню. То ви таки через здоров’я сюди приїхали чи теж свого раю в усамітненні, далеко від людей шукаєте?
Промовчала. Обманювати не хотіла, правди сказати не могла. Жінка, мабуть, по-своєму витлумачила її мовчання.
– Гайове по сусідству, воно тепер до нашої сільради належить. Оце якраз збиралася туди їхати, до школи треба заглянути – щось із нею мусимо нарешті вирішити. Можу підкинути. До речі, я Ніна Василівна Киця. А то розмовляємо так, наче на вокзалі випадково перетнулися і за півгодини в різні боки назавжди роз’їдемося. А нам же іще зустрічатися й зустрічатися. Звісно, якщо ви справді в нас залишитеся.
Анабель ледве стримала сміх. Цій тілистій і плечистій жінці з густими бровами, що ніколи, мабуть, не відчували дії пінцета або рейсфедера, у піджаку а ля хижак більше пасувало би прізвище Пума, Тигренко, Левицька або Лошицька. Хто ж це так весело пожартував з її предків? Жінка вловила її усміх.
– А відгадайте загадку. У дівчини воно своє, а в молодиці позичене.
Анабель стенула плечима.
– Не знаєте? Ех ви! Прізвище! Жінка зазвичай його в чоловіка позичає чи й на довічне користування бере. Чого я про це заговорила? Та ж бачу, що ви моє прізвище до мене приміряли, а воно ніби тісненьке для такої розкішної пані. От і смішно вам. Таке вже мені разом із чоловіком дісталося. Хоча й він на кицю геть не схожий. Чоловік у мене – ого-го! Був військовим, потім демобілізувався, на заводі трохи попрацював, а відтоді, як повернулися сюди, на його малу батьківщину, станцією технічного обслуговування в районному центрі завідує. Хоча… Може, не так уже й випадково прилипло колись це прізвище до Миколиного предка. Чоловік у мене такий… Коли ми вдвох… Ну ви мене, як жінка, розумієте… Якби він не був таким мурчиком, таким кицею, то чи й поїхала б я за ним із великого міста аж до цього села.
Жінка різко підвелася, погасила усмішку, натягнула на обличчя діловитий начальницький вираз. Мабуть, їй стало ніяково за власну відвертість.
– Поїхали!
За обшарпаною будівлею сільради стояв новенький помаранчевий позашляховик «Тойота». Його власниця спритно вмостилася біля керма й рвонула з місця, як досвідчений гонщик.
Доки котилися центральною дорогою Старолісів, Анабель роздивлялася село. Кілька новітніх двоповерхівок за високими мурами та залізними брамами різко контрастували зі старенькими садибами, огородженими утлими дерев’яними тинами. Поряд із занедбаним будинком культури із задертим листком шиферу на даху (мабуть, ще від часу літнього буревію) хизувався червоним ґонтом і яскравою вивіскою бар. Школа ніби поменшала, ввійшла стінами в землю. І дітей у ній, як сказала сільрадівська керівниця, поменшало майже втричі. Тільки старовинна церква не змінилася – височіла на горбочку й наче підпирала небо свіжопофарбованими банями.
Ніна Киця взяла на себе роль гіда. Здається, вона навіть втішилася, що має нарешті нагоду розповісти комусь про свої володіння. Староліси, казала, ще тримаються, є кілька міцних господарів, які тартаки собі завели, фермерством займаються. А от Гайове занепадає. Воно найменше з трьох сіл, які належать до сільради, і найбільш заглиблене в ліс. Земля піщана, на такій хіба лише бульба добре родить. Зате навколо в лісах стільки ягід і грибів, що аби не лінувався збирати – можна непогано заробити. Та це ж скільки треба понахилятися до землі, повклонятися до її врожаю лісового! Школа в Гайовому лише початкова, та й ту районний відділ освіти має намір закрити, бо вигідніше дітей до Старолісів підвозити, ніж учителів для такої жменьки учнів утримувати. З точки зору державного підходу це правильно, але батьків ціле літо вмовляли, та досі так і не вмовили – не хочуть вони, щоб діти до іншого села добиралися. Доведеться щось вигадати, аби уникнути бунту. Будинку культури в Гайовому ніколи й не було, зате кілька років тому додалася невеличка церковця – люди скинулися на будівельні матеріали, самі й основні роботи виконували. Молоденький священик після семінарії приїхав, таку саму молоденьку паніматку привіз. Вона з міста, інтелігентка, співає гарно. Думали, не втримається в маленькому віддаленому селі. Поселили їх в одній зі спорожнілих хат, зараз у ній уже й двійко діток підростає. Що буде далі – життя покаже.
Позашляховик пригальмував біля садиби аж наприкінці Гайового. До воріт викотилася кругленька бабця, до самих очей зав’язана картатою вовняною хусткою, зиркнула через хвіртку, сплеснула руками.
– Дай Вам Боже здоровля, Василівно! Завсіди ви так неждано являєтеся. Ко’ б знала, якогось пляцка спекла б до чаю. То ви-те в гості чи якесь діло обчествене так екстрено до нашої хати привело?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.