Читати книгу - "Месія Дюни"

— Як це? — спитав Біджаз.

— Я твоя ціль, і ти цього не заперечиш, — промовив Гайт.

— Навіть і не подумаю заперечувати.

— І що ж ти хочеш зробити з моєю допомогою?

— Добру справу, — відповів Біджаз. — Одну добру справу.

***

Якщо не брати до уваги найнезвичайніших обставин, сили ясновидіння не висвітлюють із достатньою точністю послідовний характер реальних подій. Оракул підхоплює ланки подій, вирізані з історичного ланцюга. Вічність змінюється. Вона однаково впливає на оракула й на прохача. Нехай підданці Муад’Діба сумніваються в його величності і його пророчій візії. Нехай заперечують його силу. Але нехай вони ніколи не сумніваються у Вічності.

Благовістя Дюни

Гайт дивився, як Алія виходить зі свого храму й перетинає площу. Круг неї юрмилися охоронниці, лютий вираз облич яких мав маскувати риси, сформовані добрим життям і самовдоволенням.

У ясному пообідньому світлі над храмом блиснув геліограф[24] на крилах ’топтера, що належав Королівській Гвардії та ніс на фюзеляжі символ Муад’Діба — стиснутий кулак.

Гайт повернувся поглядом до Алії. Подумав, що вона не пасує до цього міста. Належним оточенням для неї була б пустеля — відкритий вільний простір. Коли дивився, як вона наближається, то йому спала на думку дивна річ: вона виглядала замисленою лише тоді, коли всміхалася. Він вирішив, що це омана зору. Спалахом епізодичної пам’яті згадав, якою вона була, коли з’явилася на прийомі Посла Гільдії: сама гордість посеред цієї музики й уривків дріб’язкових розмов, посеред екстравагантних суконь та уніформ. Алія була в сліпучо-білих шатах непорочності. Він дивився на неї з вікна, поки вона переходила через внутрішній сад із неодмінним ставком, флейтами водограїв, мітелками пампасової трави й білим бельведером.

Усе не так… усе неправильно. Вона належала пустелі.

Гайт глибоко зітхнув. Тоді, після повернення з пустелі, вона зникла йому з очей, як і зараз. Він чекав, стискаючи й розтискаючи кулаки. Розмова з Біджазом занепокоїла його.

Він почув, як супровід Алії проходить повз кімнату, у якій він чекав, як сама вона йде в родинні апартаменти.

Він намагався зосередитися на тому, що його схвилювало. Те, як вона перетнула площу? Так. Вона рухалася, наче переслідувана тварина, що втікає від хижака. Він вийшов на балконний перехід, підступив до пласталевого протисонячного екрана й зупинився, продовжуючи триматися в тіні. Алія стояла біля балюстради, що виходила на храм.

Він глянув туди ж, куди дивилася й вона, — удаль, на місто. Прямокутники, кольорові плями кварталів, метушня й гамір життя. Будівлі блищали, мерехкочучи на сонці. Розпечене повітря спіралями сповзало з дахів. По той бік вулиці, у тупику, закритому скелею, що змикалася з рогом храму, хлопець відбивав м’яча. М’яч літав уперед-назад.

Алія теж спостерігала за м’ячем. Вона відчувала дивну, органічну єдність із ним — уперед-назад… уперед-назад. Здалося, що це вона сама відбивається в переходах Часу.

Порція меланжу, випита нею перед відходом із храму, була найбільшою, на яку вона коли-небудь зважувалася. Величезне передозування. Ефект іще не настав, але він уже жахав її.

«Навіщо я це зробила?» — питала вона себе.

Вона мусила вибирати між небезпеками. Чи й справді мусила? Це був спосіб перебороти туман над майбутнім, викликаний тим клятим Таро Дюни. Бар’єр існував. Його треба було пробити. Вона вчинила так із необхідності побачити, куди прямує наосліп її брат.

У її свідомість почала вкрадатися знайома меланжева фуга. Вона глибоко зітхнула, піймавши коротку хвилю ламкого спокою, урівноваженості та неупередженості.

«Володіння другим зором схиляє до небезпечного фаталізму», — подумала вона. На жаль, у пророцтві не існувало «спускового гачка», ясновидіння не піддавалося розрахунку. Візію майбутнього не здобудеш, маніпулюючи формулами. До неї треба увійти, ризикуючи життям і фізичним здоров’ям.

З різких тіней сусіднього балкона виринула постать. Гхола! Завдяки своїй збудженій свідомості Алія бачила його з інтенсивною ясністю — темні жваві риси обличчя, на якому вирізнялися блискучі металеві очі. Він був поєднанням приголомшливих суперечностей, елементів, приголомшливим чином зібраних воєдино. Був він водночас тінню й палючим світлом, продуктом процесу, що оживив його мертве тіло… і чимось надзвичайно чистим, невинним.

Невинність в облозі!

— Ти весь час був там, Дункане? — спитала вона.

— Отже, тепер я Дункан, — промовив він. — Чому?

— Не питай мене, — відповіла вона.

І подумала, дивлячись на нього, що тлейлаксу не зоставили жодної клітини свого гхоли невивершеною.

— Лише боги можуть безкарно ризикувати досконалістю, — сказала вона. — Для людей це небезпечно.

— Дункан помер, — мовив він, подумки благаючи, щоб вона більше так його не називала. — Я Гайт.

Вона придивилася до його штучних очей, подумавши, що вони бачать. Коли приглянутися зблизька, помітно крихітні чорні цятки-віспинки, маленькі криниці темряви в блискучому металі. Фасетки! Усесвіт довкола неї заблищав і захитався. Вона сперлася рукою на розігріту сонцем поверхню балюстради. Аххх, меланж поширювався швидко.

— Ви хворі? — спитав Гайт. Він підійшов ближче, і його сталеві очі уважно глянули на неї.

«Хто це сказав?» — здивувалася вона. Дункан Айдаго? Чи ментат-гхола, чи філософ-дзен-суніт? А може, це пішак тлейлаксу, небезпечніший за Стернового Гільдії? Її брат знав це. Він був пересичений чеканням і силами, що виходили за межі звичайної людини.

Вона знову глянула на гхолу. Тепер у ньому було щось пасивне, щось зачаєне.

— Через мою матір я схожа на Бене Ґессерит, — сказала вона. — Ти це знаєш?

— Знаю.

— Я користаю з їхніх сил, думаю, як вони. Якась моя частка усвідомлює святу необхідність генетичної програми… і її продуктів.

Вона закліпала, відчуваючи, що частина її свідомості почала вільно рухатися в Часі.

— Кажуть, що Бене Ґессерит нікому не дозволяють піти від них, — сказав він, а тоді уважно до неї придивився, зауваживши, як побіліли суглоби її пальців, що вчепилися за край балкона.

— Я спотикнулася? — спитала вона.

Він бачив, як вона глибоко дихає, яким напруженим є кожен її рух, як блищать її очі.

— Спіткнувшись, — промовив він, — можна повернути рівновагу, якщо перестрибнути через те, об що спіткнувся.

— Бене Ґессерит спотикнулися, — сказала вона, — а тепер намагаються повернути рівновагу, перестрибнувши через мого брата. Вони хочуть дитини Чані… чи моєї.

— Ви чекаєте дитину?

Щоб відповісти на це запитання, вона заледве відшукала своє місцезнаходження в часопросторі. Дитину? Коли? Де?

— Бачу… мою дитину, —