Читати книгу - "Право на пиво"

Дівчинка була досить милою — ясні, без темних вкраплень, блакитні очі, довге, густе, золотаве волосся, витончений, трошки кирпатий носик — вона дуже нагадувала його власну дочку.

Дуже сильно…

Якщо не зважати на хворобливо-бліду шкіру і суворе чорне вбрання, заляпане, кров’ю — перед ним стояло звичайне тринадцятирічне дівчатко.

— Іди звідси, — самими губами прошепотів Едик.

Йому раптом здалося, що недалік скрипнула мостина.

— У мене проблема, — серйозно сказала дівчинка. — Я знайшла свою косметичку, але не можу нафарбуватися.

— Чому? — машинально запитав Едик.

— Я не бачу себе в дзеркалі, — відповіла дівчинка і відвернулася. Едику здалося, що вона зараз заплаче.

Він простягнув руку і погладив дівчину по голові.

— Заспокойся, — прошепотів Едик. — Незабаром це минеться.

— Справді? — тихо запитало дівчисько, сандаликом длубаючись у розтрощеному паркеті. — Я… я нічого не пам’ятаю… Час так швидко летить, що я просто не встигаю нічого запам’ятати. Я дурна, так?

При нагадуванні про час Едик швидко глянув на зап’ястя.

Годинник показував 0:35 ДЗ.

Остання цифра блимнула і перетворилася на четвірку.

— Я дурна? — знову запитала дівчинка, допитливо вдивляючись у обличчя Едика.

Тепер скрипіння почулося цілком чітко.

— Іди геть! — прошипів Едик. Дівчисько здригнулося, кинуло на нього розгублений погляд і поспішило до коридору, поступово розчиняючись у пітьмі.

Двері відчинилися, до кімнати увійшов Рой. У нього був втомлений, трохи відсторонений вигляд.

— Як прохід? — запитав він, сідаючи на розхитаний стілець.

— Усе тихо, — відповів Едик, знову беручись за гвинтівку.

— Я чув якийсь галас, — задумливо промовив Рой.

Едик здригнувся.

— Здалось, — промовив він якомога байдужіше.

— Напевно, — охоче погодився Рой. — Тут завжди хто-небудь виє або репетує як навіжений. З глузду з’їхати можна!

— Як хлопці? — запитав Едик.

— Усе ще розважаються, — позіхнув Рой. — Поквап їх, а я почергую.

Хлопці методично били худенького, інтелігентного чоловіка. Той раз у раз поправляв розбиті окуляри, що з’їжджали на ніс, болісно мружився, коли йому потрапляли між ніг чи по голові, і зрідка робив слабкі спроби піднятися — тоді доводилося попрацювати прикладові. Він нічим не був схожий на ту дівчинку-підлітка, хіба що кольором шкіри.

Коли до кімнати увійшов Едик, чоловік повернувся до нього і докірливо захитав головою:

— Ну навіщо ж так, молоді люди? Адже я тільки хотів дізнатись… Хотів узнати, що тут відбувається…

Ібрагім втоптав обличчя інтелігента в підлогу важким десантним чоботом і якийсь час задумливо спостерігав, як той мукає щось безглуздо-нерозбірливе. Сергій нервово засміявся, лагідно погладжуючи мертву сталь свого карабіна.

— Досить! — наказав Едик. Ібрагім негайно прибрав ногу з лиця блідошкірого.

— Де ви його впіймали? — запитав Едик Сергія.

Сергій гигикнув, оголивши жовті, знівечені карієсом зуби:

— Сам прийшов. З південного коридору. Напевно, у якійсь підсобці ховався.

— Запитував, як вибратися звідси, — незворушно додав Ібрагім.

Едик повернувся до нещасного, той тер добряче постраждале перенісся.

— Як тебе звуть? — запитав він.

Блідошкірий злегка вклонився:

— Здрастуйте. Мене зовуть… — обличчя його раптом стало схвильованим. Він набурмосився, немовби міркуючи і, нарешті, тихо вимовив:

— Я… я не пам’ятаю.

— Ти знаєш, де ти перебуваєш? — поцікавився Едик.

— Саме це я хотів запитати у ваших товаришів, — розгублено сказав інтелігент. Знову спробував піднятися, і знову Ібрагим поклав його на підлогу.

— Ти знаєш, що ти нелюдь? — запитав Едик, вмощуючись навпочіпки.

Блідошкірий недовірливо посміхнувся:

— Ви жартуєте?

— Ні, — серйозно відповів Едик. — Пиво!

Сергій з готовністю витяг з ящика в кутку дві пляшки. Едик узяв одну, задоволено подивився на етикетку.

— Чудове пиво, — посміхнувся він. — Світле, з легкою гірчинкою, мій улюблений сорт. Ти любиш пиво? — це вже до блідошкірого.

— Я не п’ю, — сумніваючись, відповів той.

Едик незворушно відкоркував пляшку, зробив кілька ковтків, потім хлюпнув трохи пінної рідини на ногу інтелігентові.

Той закричав нелюдським голосом, в корчах хапаючись за ногу і намагаючись втримати сповзаючу лахміттями шкіру.

— Вампіри, — похитав головою Едик, — удень ви — зовсім невинні створіння, не пам’ятаєте минулого, не нападаєте на людей… І ще вас дуже складно вбити — принаймні, звичайною зброєю. Адже ви невмирущі тварюки, приятелю! Однак, слава Богу, ви зовсім не переносите алкоголь. У будь-яких кількостях. Але пиво найкорисніше — якщо правильно його застосовувати, воно примушує вас говорити.

— Я нічого не пам’ятаю! — застогнав вампір, розмазуючи сльози, що котилися по щоках. Окуляри упали і тепер він підсліпувато мружився та крутив навсебіч головою, намагаючись роздивитися кривдників.

Сергій криво посміхнувся і затих, з сумнівом поглядаючи на Едика.

— Ти все згадаєш, — сказав той. —