Читати книгу - "Наречена Шульца"

Десь б’ють дзвони, заклик до бога. Коли вона знову почне писати його з великої літери? Може, ніколи? Мабуть, ніколи, бо ці дзвони так само били недавно, коли тут, на площі неподалік Єпископської Гірки[162], публічно вішали персонал Штуттгофа. Зрештою, переважно жінок. Не співчувала убивцям. Але, щоб насититися помстою, а радше подивитися на смерть, сто тисяч охочих повисипали з будинків, приїхали сюди потягами і вантажівками. Здається, потім натовп розірвав мертві тіла на шматки. Жахіття. Мало їм воєнного кошмару? І ці костельні дзвони — що вони мали освячувати?

Чоловіків викреслила зі свого життя. Точно їх не шукала, а довкола, у школі, були самі жінки. Охоче б допомогли красивій і вочевидь самотній полоністці. Кожна мала якогось брата, знайомого, сусіда колеги. Пан Войтек був одним з них. До війни писав вірші, тепер почав десь навчатися заочно. Так казали колежанки, хоч їй він не здавався надто цікавим. Урешті погодилася на зустріч, для власного спокою. До зоопарку ж людина також часом вибирається.

Не дуже мали куди піти: місто ще було зруйноване, темне, посеред руїн лякали озброєні патрулі. Тому пішли до неї — після гуртожитських кімнат під час війни це була справжня розкіш.

Неозброєних чоловіків вона не боялася. Якби боялася, то її б, мабуть, вже не було серед живих. Ще недавно, може, й ховалася за вуаллю і воліла не виходити на вулиці Варшави у білий день. Але коли вже хтось її затягнув до якоїсь брами, коли підняла вуаль і змушена була відкрити рота, то потенційному шмальцівникові вміла вибухнути таким „столичним букетом”, що той забирався геть, щось там бурмочучи про безсоромних шльондр. Але про шльондр — не про „жидівок”.

Пішла зробити чай, але повернулася по щось до кімнати. А пан Войтек, якось так непристойно повернутий в її бік, що аж сорочка йому вилізла зі штанів, найнахабніше у світі рився в її торбинці. Нехай радіє, що не звернулася до поліції. Але відтоді з чоловіками — шлюс, кінець, фініш!

Однак не хотіла робити скандалу — симулювала напад міґрені. Щось там белькотів, що у нинішні часи треба бути рішучим, не піддаватися, бо інакше нас оточать і з’їдять. Відомо — ті, які завжди все псують! Але вона вже не слухала. Спокійно попрощалася, з блідою посмішкою, ніби перепрошувала.

Лише згодом, коли охолола від перших емоцій, зрозуміла більше. А вночі аж сіла на ліжку. Рився в її торбинці не через кілька злотих. Хотів довідатись! Про щось дуже конкретне! Таке ж конкретне, як її чорні очі й делікатний єврейський ніс. Про це йому йшлося? Тільки цього ще не знав про неї? Зазирнула в торбинку. Помада, посвідчення з роботи. Ага, ще щось — свідоцтво про смерть кузини. Юзефа Шренцель. Що — єврейка? Про це йшлося? Хотів довідатися, чи Юна також не єврейка? Навіщо?

Це було неправильне запитання. Набагато краще тут і всюди звучало: чому б і ні?

Ніколи не позбудеться цієї тіні? Тієї єврейської тіні, про яку так старанно намагалася забути. Вуаль викинула ще в Лясках, переляканого погляду і невпевненості в голосі позбулася лише тут, вдивляючись на уроках в уважні обличчя підлітків. То що залишилося? Очі, ніс? Темно-чорне волосся? А може, від рентгену чужих очей не можна втекти. Месники Господа Ісуса ніколи не пробачать.

Від кого успадковується страх? Чи він передається по ґенеалоґії, по старозавітному ДНК? Для неї, недавньої жертви на варшавських вулицях, це не були теоретичні питання. Вже давно переконалася, що молитва нічого не перекреслила, свячена вода нічого не змила.

Але, може, вона перебільшує. Може, це напад паніки через Богу духа винного бовдура, якому захотілося закурити. І, може, шукав сірників?

Уранці знала, що робити. По-перше — за найближчої нагоди змінити помешкання. Бо, попри все, пан Войтек — всього лише нетерплячий курець або мисливець за підозрілими предками — може так швидко не здатися. По-друге — кінець зі свахами. Мабуть, трохи наражалася колежанкам, але тепер вже відрізала такі теми. Ні, і крапка. Жодних мужиків, жодних дурнуватих молодиків чи шукачів чужих таємниць. Ні друзяк, ні інтелектуальних приятелів. Тим більше — нових наречених. Ні чоловіків узагалі. Хіба що це хтось особливий. Але знала лише двох таких. І більше вже не буде знати.

І ось раптом її знайшов один з них. Брат. Не витрачав часу на пошту — приїхав. У елеґантній формі майора, з початками черевця службовця. Її це трохи збентежило. До війни закінчив юридичний факультет і працював у Галицькій ощадній касі. Хотів бути прокурором або суддею. Але ця форма! Військовий суддя? Самі лише погані історії чула про таких. Що мучать людей, за будь-що ставлять під стінку „хлопців з лісу”. Попри амністію, попри воєнні драми… Але ж брат — це брат. Єдиний з родини, хто залишився серед живих.

Тямовитий, як кожен мужик. Привіз їй мішок цукерок і панчохи. Чорні, шовкові, зі швом. Так, ніби мала для кого їх одягнути… І ще щось — хотів, щоб вона сама розрізала шнурки й розгорнула пакувальний папір. Не повірила власним очам. Два портрети Бруно! Усміхнене дівчисько в капелюсі й величава Юна у кріслі, задивлена в учительські обрії. Не хотів сказати, звідки він їх узяв, щось лише натякнув про спільних знайомих і про таємничу посилку з Янова. Не наполягала. Увечері поплакали: він над склянкою горілки, вона — чаю. Трохи розповідала йому про себе, головно про вуаль і погляди, від яких утікала. Може, даремно розговорилася. Бо він узяв це