Читати книгу - "Антирадянські історії"

На засіданні Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2014 року глава МЗС Росії Сєрґєй Лавров запропонував заборонити визнання революцій та ухвалити декларацію Генеральної Асамблеї ООН про невизнання державних переворотів. Він мотивував свою пропозицію тим, що «неприпустимо втручання у внутрішні справи держав, а також невизнання переворотів як методу зміни влади». Лавров не став наводити приклади «революцій» та «держпереворотів», але адреса очевидна — Україна, а потенційно і Росія. Забудькуватість Лаврова зіграла з ним злий жарт: коли він говорив, я уявив собі величезний список «держпереворотів», до яких руку доклав СРСР і його правонаступник — Росія.

Хоча Сєрґєя Лаврова зрозуміти можна — в Україні відбулася революція, яку Росія не змогла придушити. Як і в Грузії: Кремль намагався змінити ситуацію — спочатку торговельною війною, ембарго, підтримкою опозиції і, нарешті, за допомогою зброї у серпні 2008 року. Не вийшло, як навряд чи вийде і зараз в Україні. Проте слова Лаврова можна оцінювати як черговий пропагандистський прийом, якщо не знати того, що Росія є одним із основоположників сучасного тероризму.

Імовірно, у глибинах російського тероризму численні бунти і повстання, які, залежно від епохи, можна називати національно-визвольним рухом. Але жорстокість, з якою їх придушували, дивним чином нагадує російські контртерористичні операції на Північному Кавказі. Сто років тому їх називали простіше і зрозуміліше — «собіранієм земель русскіх». За описами істориків та військових, і сто років тому, і навіть раніше методи й причини були абсолютно однаковими — захоплення території, а в разі повстання — жорстока розправа. Втім, все це відбувалося всередині Російської імперії. Зокрема і придушення доволі дивного повстання, яке мало кому відоме, — про нього в підручниках історії ані слова. Привід був незвичний, зараз його назвали би боротьбою за здоровий спосіб життя.

У 1858–1859 рр. антиалкогольний бунт охопив 32 губернії (від Ковенської на заході до Саратовської на сході). Понад 2000 селищ і сіл піднялися проти цілеспрямованого споювання населення. Повсталі вимагали «закрити шинки і не спокушати їх». Люди громили шинки, броварні й винні заводи, відмовлялися від дармової горілки. Підсумок повстання — до в’язниць потрапило 11 тисяч селян, близько 800 були по-звірячому биті шпіцрутенами і заслані до Сибіру. В сучасній російській інтерпретації повсталі були б названі «терористами», що виступили проти політики держави. Привід був доволі банальний, його зараз називають монополією на виробництво, що дає значне поповнення до державного бюджету. «Тверезий рух» почався з виникнення у серпні 1858 у Віленській (нинішній Вільнюс) і Ковенській (сучасний Каунас) губерніях товариств тверезості.

Чи вважали тоді призвідників антидержавними злочинцями? Якщо вважати бунт соціальною революцією, то арешти і заслання людей, які не бажали гробити своє здоров’я, — лише показник ставлення держави до населення. Зважаючи на нинішній настрій Кремля, важко передбачити, хто в середині XIX століття міг бути названий терористом — держава, що споює населення, чи люди, які чинили спротив насильству з боку держави. Оскільки в Росії ставлення до безправ’я завжди мало державне коріння, то зрозуміти слова Лаврова не просто. Чи означає це, що він виправдовує корупцію попереднього президента України? Чи вважає він, що силовий розгін беззбройного Майдану в 2014 році — це боротьба з тероризмом? Якщо так, то що робити з російською історією, у якій тероризмом страждали як влада, так і опозиція?

Розібратися в російському визначенні понять «тероризм» чи «революція» неможливо. Наприклад, чи є Фідель Кастро, до якого недавно літав Путін, терористом? Із погляду тактики озброєної боротьби — так, він один із найяскравіших представників тероризму, якого зараз Сєрґєй Лавров затаврував би ганьбою. Або Ернесто Рафаель Ґевара де ла Серна, відомий просто як Че Ґевара, учасник державних переворотів на Кубі, у Болівії і в Конго? Або як ставитися до «киргизьких революцій», коли в 2005 році був повалений Аскар Акаєв, який зараз переховується в Москві, у 2010 році був повалений і другий президент — Курманбек Бакієв, який знайшов прихисток у Мінську? Чи можна вважати, що нинішній президент Алмазбек Атамбаєв виявився більш поступливим, і Киргизстан однією ногою вже в Митному союзі, а його незговірливим попередникам не пощастило?

На пострадянському просторі прикладів втручання Росії у внутрішні справи колишніх радянських республік чимало. У 1992 році російські політики використовували армію для придушення заворушень у Таджикистані. У Кремлі побачили небезпеку на «південних рубежах» свого геополітичного простору і використали 201-шу дивізію для п’ятирічної війни, яку досі називають «громадянською», але без пояснень — звідки взялася зброя в молодій незалежній країні, в якій не було навіть Міністерства оборони. І чому Таджикистан, що є одним із найближчих партнерів Росії, став найбіднішою країною? Якщо у Кремлі вирішили, що в Таджикистані була революція, то чому озброєний російською армією Народний фронт вів терористичну війну проти населення?

Щоб розібратися у хитромудрощах російського розуміння «революцій» і «держпереворотів», досить поглянути на Красну площу, де спочиває один з основоположників російського тероризму. Одна з відомих дослідниць російського тероризму Анна Ґейфман вважає, що, починаючи з жовтня 1905 року, в Російській імперії було вбито й поранено 3611 державних чиновників. До кінця 1907 року ця кількість збільшилася майже до 4500 осіб. Разом із 2180 убитими і 2530 пораненими цивільними особами загальна кількість жертв у 1905–1907-х роках, за підрахунками Ґейфман, — 9000 осіб. За офіційною статистикою, з січня 1908 року до середини травня 1910 року сталося 19 957 терористичних актів і експропріацій, у результаті яких було убито 732 держчиновники і 3051 цивільних, при цьому 1022 державних чиновників і 2829 цивільних було поранено. Вважаючи, що значна частина місцевих терактів не потрапила до офіційної статистики, Ґейфман загальну кількість убитих і поранених унаслідок терористичних актів у 1901–1911-х роках оцінює приблизно у 17 000 осіб.

Після розпаду СРСР дослідники опублікували багато праць про російський тероризм, по-різному пояснюючи його причини. Однак безперечно те, що ідеологія сучасної Росії будується на вільному трактуваннні тероризму і революцій. Одних терористів Кремль підтримує, інших вважає поганими. Одні революції у Москві пояснюють необхідністю, інші викликають несприйняття і їх проклинають. Ідеологічна карусель ставить російське суспільство, що й так погано знає власну історію, в невідання — кого підтримувати і хто має рацію. Виходить, що для Кремля завжди має рацію Лєнін, який створив державу на традиціях тероризму і