Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Першим із них був флагманський корабель капітана Блада — «Арабелла», яку буря в районі Малих Антильських островів одірвала від ескадри. Це сталося десь між 10° північної широти і 74° західної довготи. Борючись із поривчастим південно-східним бризом цієї задушливої пори року і пробиваючись до Надвітряної протоки, «Арабелла» поспішала до острова Тортуґи — місця зустрічі для кораблів, які загубили один одного.

Другим кораблем був величезний іспанський галіон «Мілаґроса», на борту якого плавав мстивий дон Міґель. Його супроводжував менший фрегат «Гідальґо», з яким вони вичікували піратів біля південно-західних берегів Еспаньйоли.

Третій і останній з кораблів, що ними ми тепер зацікавлені, це англійський військовий корабель, який цього дня стояв на якорі у французькому порту Сен-Нікола на північно-західному побережжі Еспаньйоли. Він ішов із Плімута на Ямайку і мав на борту визначну особу — лорда Джуліана Вейда, який їхав із відповідальним і делікатним дорученням від свого родича лорда Сандерленда. Делікатність ця випливала безпосередньо з уже згаданого не дуже приємного листування між Англією та Іспанією.

Французький уряд, як і англійський, надмірно роздратований розбоєм корсарів, які загострювали й до того напружені відносини з Іспанією, марно намагався покласти цьому край, зобов’язуючи своїх губернаторів у колоніях вжити найрішучіших заходів до піратів. Губернатори ж, за прикладом свого тортузького колеги, наживалися, спілкуючись із піратами, або, так само як губернатор французької Еспаньйоли, вважали, що піратів треба не знищувати, а заохочувати, бо вони відіграють роль стримувальної сили проти могутності й зазіхань ненажерливої Іспанії, яка так і прагне урвати якусь колонію в інших націй. Саме тому вони побоювались, щоб корсари у відповідь на круті урядові заходи не подалися, бува, на південь і не почали шукати для своїх оборудок нових районів.

Щоб заспокоїти побоювання короля Якова щодо примирення з Іспанією і у відповідь на постійні й настирливі вмовляння іспанського посла, міністр закордонних справ Англії лорд Сандерленд призначив губернатором Ямайки людину сильну й рішучу, найвпливовішого плантатора Барбадоса — полковника Бішопа.

Залишивши свої плантації на Барбадосі, де невпинно й непомірно множились його статки, полковник прийняв пост з особливим запалом — його винищувала справжня спрага, бажання звести особисті рахунки з Пітером Бладом.

Тільки-но з’явившись на Ямайці, полковник Бішоп одразу ж дав відчути піратам, що він не збирається з ними панькатись. Багатьом із них довелося скрутно, і тільки один корсар, за яким він, власне, найбільше полював, його колишній раб Пітер Блад, попри всі зусилля полковника, весь час вислизав у нього з рук. Він невблаганно тривожив іспанців і на воді, і на суші. Зрозуміло, що це сприяло зростанню напруження у відносинах між Англією та Іспанією, що було особливо небажаним у той час, коли мир у Європі і так зберігався ціною великих зусиль.

Розлючений не тільки своїм власним розчаруванням, але й постійними докорами за невдачі та невміння впоратися з Бладом, які надходили з Лондона, Бішоп насправді зайшов так далеко, що вирішив уполювати свою здобич у самій Тортузі і вдатися до спроби очистити острів від буканьєрів.

Але, на щастя для себе, він дуже швидко відмовився від цієї шаленої ідеї. Його лякав не тільки міцний природний захист острова, але й те, що набіг на, принаймні номінально, французьке поселення, Франція могла б розцінити як тяжкий злочин. І все ж полковникові Бішопу здавалося, що коли не вжити рішучих заходів, то тоді, власне, нічого не зміниться від його присутності на Ямайці. Свої сумніви він виклав у листі до міністра закордонних справ.

Цей лист, у якому розкривався справжній стан речей, змусив лорда Сандерленда зневіритися у вирішенні цієї прикрої проблеми звичайними засобами. Він пригадав Морґана, якого в часи Карла II залучили до королівської служби, і вирішив, що таких надзвичайних заходів можна було б ужити з користю для обох сторін і стосовно капітана Блада. Його світлість урахував, що протизаконну діяльність Блада цілком можна пояснити не його природженими поганими нахилами, а лише суворою необхідністю: його ж змусили до цього обставини, пов’язані з засланням на Барбадос, тож капітан з радістю міг би вхопитися за нагоду залишити небезпечне заняття.

Діючи за таким висновком, Сандерленд послав на Ямайку свого родича лорда Джуліана Вейда з кількома заповненими офіцерськими патентами, на яких не були проставлені тільки прізвища. Міністр дав посланцеві вказівки, якої лінії дотримуватися, надаючи при цьому лордові цілковитої свободи дій під час виконання завдання. Запеклий інтриган і хитрий політик, Сандерленд порадив своєму родичеві, що в тому разі, коли Блад виявиться незговірливим або коли з якихось міркувань Вейд вважатиме за недоцільне брати Блада на королівську службу, тоді він мусить узятися за його офіцерів і, переманивши їх на свій бік, так послабити Блада, щоб той міг стати легкою здобиччю для полковника Бішопа.

«Ройял Мері» — судно, на борту якого подорожував цей дотепний, досвідчений, трохи розгульний, елегантний посланник лорда Сандерленда, благополучно дійшов до Сен-Нікола — свої останньої зупинки перед Ямайкою. Ще в Лондоні було вирішено, що лорд Джуліан спочатку завітає до губернатора в Порт-Ройялі, звідки за необхідності вирушить до Тортуґи. Сталося так, що племінниця губернатора, яка кілька місяців гостювала в Сен-Нікола у своїх родичів, рятуючись від нестерпної цієї пори року спеки на Ямайці, саме збиралася повертатися додому. Леді охоче надали місце на борту «Ройял Мері».

Лорд Джуліан вітав її появу із задоволенням. Досі подорож була просто цікавою, а віднині вона набуде навіть деякої пікантності. Його світлість належав до тих галантних кавалерів, для яких життя, не скрашене присутністю жінки, було просто животінням, позбавленим будь-якого сенсу. Міс Арабелла Бішоп, — прямолінійна і відверта дівчина, з її досить хлопчачим голосом і майже хлоп’ячою легкістю рухів, можливо, не була тією леді, яка в Англії звернула б на себе увагу вибагливого лорда Вейда. Його надміру витончений і ретельно натренований у таких справах смак спрямував би лордову увагу на інших дівчат. І хоча чарівність міс Бішоп була безперечною, оцінити її міг лише чоловік із гострим розумом і добрим серцем, а лорд Джуліан, хоч і не був тюхтієм, не мав достатньої проникливості. Я, звичайно, не хочу, щоб мене зрозуміли так, ніби я намагаюся цим якось скомпрометувати його світлість.

Міс Бішоп, хай там що, залишалась молодою жінкою і леді, донькою