Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Скільки разів я дивився вслід важким запиленим машинам, котрі проминали мене в східному чи західному напрямку, скільки облич дивились на мене відчужено й незалежно, не зауважуючи моєї присутності й зовсім не помічаючи змін у навколишньому ландшафті. Кожного разу мені хотілось їхати разом із ними. Самі назви тих насправді сумнівних станцій, куди вони мали прибути, викликали в мене бажання негайно долучитись до цієї подорожі, що в моїй уяві обов’язково мала закінчитись чимось надзвичайно приємним та неочікуваним.
Очевидно, в цьому випадку приваблювала не так подорож, як можливість її здійснити, можливість відчути примхливий транзитний стан, котрий прискорює серцебиття, надаючи йому зміст та виправдання. Адже рухи подорожнього завжди сповнені сенсу та логіки, а шлях його підпорядковується невидимим ритмам, ніби він має справу з надзвичайно важливими речами, які можуть відбуватися з нами всіма, хоча ми про це не завжди здогадуємось. Ясна річ, всього цього не відчуєш без квитка й подорожньої торби, це дивне вилучення зі звичних обставин з’являється, щойно ти опиняєшся на платформі, і зникає, щойно ти повернешся додому. У всіх інших випадках лишається проводжати чужі автобуси, терпляче очікуючи на їхнє повернення. І головне, що вони всі різні. Немає по-справжньому схожих вокзальних приміщень, уся ця позірна подібність свідчить, скоріше, про нашу неувагу чи небажання зупинитись і все уважно розгледіти. Навіть типові радянські будівлі, з сірими фасадами та холодними камерами схову лише на перший погляд нічим не відрізняються одна від одної. Кожна з них має безліч пасток і таємних кімнат із завжди зачиненими дверима, кожна з них приховує в собі незліченну кількість печальних випадків, котрі пов’язує між собою хіба що небажання очевидців їх переповідати.
Вокзали — це дивні архітектурні конструкції, котрі нас часто роз’єднують і відокремлюють, хоча здавалося б, мали робити ближчими та довірливішими один до одного. Але вони втратили цю здатність поєднувати, вони розділяють нас повітряними потоками й нерозбірливими оголошеннями, якими ми за звичкою керуємось. Мабуть, щось подібне сталося свого часу з церквою. Я хотів би далі рухатись від одного вокзалу до іншого, зупинятись на кожному з них, робити пересадки, вибиратись із розпалених липневих вагонів, стояти коло кас, нервувати, підозрюючи й не довіряючи, тягатись залами й кафетеріями, засинати на вогких кріслах і дивитись як за вікнами з’являються обриси міст і країн, повільно наближаючи мене до кінцевої зупинки. Я хотів би й далі очікувати їхньої появи в ранковій сутіні й залишати їх за плечима в густому травневому мороці, хотів би пізнавати їх, повертаючись за кілька років, і губитись в їхніх нелюдських переходах після довгої відсутності. Мені вистачає їхнього існування, аби не видаватись самому собі загубленим і забутим, рух довкола них виправдовує всю марноту цього життя, всю невпорядкованість майбутнього й необов’язковість пам’яті. Безнадійні, залізобетонні вокзальні конструкції в промислових містах України, занедбані й перенаселені, з голубами на дахах і цілодобовою торгівлею. Чорні, порожні вокзали Польщі, аскетичні й давно не ремонтовані, ніби залишені залізничниками напризволяще. Постсоціалістичні й постапокаліптичні вокзали Угорщини, з назвами, котрі неможливо повторити, не те що запам’ятати, і від вимовляння яких на язиці лишається осад, наче від вимовляння імен жінок, які тобі подобаються, але з якими ти навіть не встиг познайомитись. Вичищені й печальні австрійські вокзали, де життя пожвавлюється лише на коротку мить, доки пасажири не пройдуть платформою, не спустяться до підземного переходу й, випірнувши з нього, не зникнуть за рогом, після чого навколо знову западає чіпка пообідня тиша.
Метушливі вокзали Італії й затишні вокзали Швейцарії, безумні вокзали Москви й примарні вокзали Берліна — я хотів би чекати на їхніх перонах, пити в барах, знайомитись із вантажниками й черговими, гублячи парасолі й рукавички і знаходячи натомість спокій та рівновагу. І ще цей ледь відчутний смуток, який охоплює, щойно ти сюди потрапляєш. Адже що таке вокзал? Пастка з багатьма дверима, кожні з яких ведуть у чорноту й ніч, стиглий овоч у господніх руках, наповнений соком і сяйвом, плачем та мовчанням, іграшка для найменших, для веселих розумних дітей, котрі знають, як прокручуються всі його дбайливо змащені коліщатка, знають всі його потаємні закутки й сходи, всі його таємниці й шифри і відчитують ці шифри легкими липневими ранками, лишаючи їх у своїй пам’яті й дірявих кишенях. Дітям при цьому відкривається щось особливо значиме, те, що дорослі просто не помічають, втративши здатність розуміти просту й важливу інформацію. Для дітей подорожі значать куди більше, аніж для дорослих.
Подорожуючи, вони виходять з-під контролю, з-під батьківської опіки, оскільки досвід дороги робить нас усіх рівними. Діти ховаються по залах очікування, де час завмирає, а простір спресовується, де повітря пахне вогнями й землею, а жебраки дивляться на них очима демонів, намагаючись спинити й повернути назад, до батьків. Але долаючи всі перепони й оминаючи всіх вартових, діти опиняються на вечірніх платформах, звідки від’їздять потяги, розчиняючись у чорнилах темряви й зблискуючи звідти час від часу циганським золотом ліхтарів. Я часто згадую ту веселу пару, моїх давніх знайомих, безтурботних і малолітніх, на яких я натрапив посеред залів очікування мого старогодоброго залізничного вокзалу. Хоч я і не жив коло нього, але щось трапилося тієї ночі, і я мусив триматись тьмяних приміщень, очікуючи, коли з’явиться потрібний мені потяг, десь коло четвертої ранку, зі східного напрямку, подолавши кілька кордонів. Затяжна несамовита відлига гриміла над вежами головного входу, сніг танув, всмоктуючи електрику, і вітер забивав дихання, оглушуючи свіжістю та вологою. Важко злітали птахи, поближче до вогню та кухні, нечутно виходили з темряви збирачі пляшок, мовчазні й занурені в себе, мов рибалки. Вони чекали на пластикових кріслах — вона спала, поклавши голову йому на коліна, він читав якісь рекламні оголошення. Побачивши мене, махнув рукою, і я сів поруч із ними. Він почав тихо розповідати, що ось, значить, вони пішли з дому, бо всі їх дістали і ніхто їх не розуміє, і розуміти не хоче, тому Аліса запропонувала забити на все і звалити кудись на море, а він,
Міша, відразу ж погодився, тому що разом їм нічого не страшно, і ніхто не потрібен, і клали вони на всіх, і дуже добре, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань», після закриття браузера.