Читати книгу - "Великі сподівання"

закохана, що нічиєї ради й не послухала б. Родичі ж її були бідні і намагалися за своєю вигодою тягти - всі, крім мого батька: він, хоч і бідний, ніколи, однак, не був лестуном чи заздрісником. Тільки він і наважився перестерегти її, що вона занадто потурає цьому молодикові, нерозважливо дає йому надто велику владу над собою. Це її дуже розгнівило, і на очах у нареченого.вона показала батькові на двері,- відтоді він її більше й не бачив. Я згадав, як вона сказала: «Метью прийде сюди, коли я лежатиму мертвою на цьому столі», і спитав у Гербер-та: невже ж його батько так озлився проти неї?

- Зовсім ні,- відповів Герберт,- але вона на очах у свого майбутнього чоловіка закинула батькові, ніби він сам снував якісь плани щодо неї, тож і нєвдоволений, що вони розладнались. Тепер якби він пішов до неї, то навіть йому і навіть їй могло б здатися, немов так було насправді. Та вернімся до того чоловіка, щоб уже скінчити з ним. Призначили день шлюбу, закупили весільне вбрання, запланували весільну подорож, запросили гостей. Той день настав, але наречений не з'явився. Він написав листа…

- Що його вона отримала, одягаючись до шлюбу?! - вигукнув я.- За двадцять хвилин до дев'ятої?

- І саме на цій годині й хвилині,- сказав Герберт, киваючи головою,- вона опісля зупинила всі годинники. Лист, як я можу гадати, містив убивче повідомлення про те, що ніякого весілля не буде. Коли міс Гевішем трохи відійшла від тяжкої хвороби, в яку вкинула її ця звістка, вона привела весь дім у той занехаяний стан, в якому ти його бачив, і сама вже більш ніколи не показувалась на світло денне.

- І це вся історія? - спитав я трохи перегодом.

- Вся, оскільки я її знаю. Та й то зібрана докупи з розрізнених деталей, бо мій батько завжди уникає цієї теми, і навіть коли міс Гевішем запрошувала мене, розповів мені тільки найнеобхідніше. Але одну річ я таки забув. Вважали, що цей чоловік, якому вона так необдумано [185]довірилась, діяв увесь час у згоді з її однокровним братом, що між ними існувала змова і що вони ділились прибутками.

- Дивно, чому він не одружився з нею - адже тоді все її добро перейшло б до нього,- сказав я.

- А можливо, він уже був жонатий,і, можливо, в плани брата якраз і входило так жорстоко її принизити,- сказав Герберт.- Правда, це тільки мої припущення.

- А що сталося з тими двома? - спитав я, знову трохи помовчавши.

- Вони докотилися до найгіршої ганьби й безчестя, які тільки можливі, і втратили все.

- Але вони ще живі?

- Не знаю.

- Ти оце сказав, що Естелла не родичка міс Гевішем, а приймачка. Коли її взято в прийми?

Герберт знизав плечима.

- Скільки я чув про міс Гевішем, Естелла була у неї завжди. Більш я нічого не знаю. А тепер, Генделю,- сказав він на завершення своєї розповіді,- ми вже все між собою з'ясували. Ти знаєш про міс Гевішем усе, що і я знаю.

- І все, що я знаю,- докинув я,- ти знаєш.

- Справді. Отож між нами не буде місця якому-небудь суперництву чи непорозумінню. А щодо тієї обставини, якою обумовлене твоє майбутнє - щоб не допитуватись і не обговорювати, кому саме ти його завдячуєш,- то можеш бути певний, що ані я, ані будь-хто з моїх близьких ніколи цього й натяком не торкнеться.

Він промовив це з такою делікатністю, що мені стало ясно: хоч би я прожив під дахом його батька хто й зна як багато років, на цю тему я не почую навіть півслова. Але водночас Герберт промовив це так значливо, що мені стало ясно й інше: він, як і я, був певний, що моя доброчин-ниця - міс Гевішем.

Доти мені й на думку не спадало, що він навмисне підвів розмову до цього питання, аби вже більше до нього не повертатись; я зрозумів це тільки тоді, коли ми обоє відчули себе легше й невимушеніше. Ми весело розмовляли й жартували, і я між іншим спитав його, хто ж такий він сам. Він відповів:

- Капіталіст. Страхувальник кораблів.- Помітивши, що я розглянувся по кімнаті в пошуках яких-небудь ознак кораблів або капіталу, він додав: - У Сіті.

В мене було таке уявлення, що «страхувальники кораблів» у Сіті - люди вельми багаті й вагомі, і я з трепетом [186] душевним подумав, як поклав був юного «страхувальника» на лопатки, підбив йому підприємницьке око й розтяв діловите чоло. Але тут-таки собі на полегкість я згадав те не знати на чому основане відчуття, що Герберт Покет ніколи не досягне великого успіху чи багатства.

- Я вкладатиму капітал не тільки у страхування кораблів. Я придбаю собі акції якого-небудь надійного страхувального товариства й пройду в дирекцію. Дещо вкладу в гірничорудний промисел. А поза тим і від себе зафрахтую кілька тисяч тонн. Гадаю,- провадив він, відхилившись на стільці,- що я торгуватиму з Ост-Індією: шовк, хустки, прянощі, барвники, опій, цінні породи дерева. Товар усе цікавий.

- А зиск це дає значний? - поцікавився я.

- Величезний! - відповів він.

Я знов завагався й почав уже думати, що з цими сподіваннями моїм нема чого й тягатися.

- Гадаю, що й з Вест-Індією я теж заведу торгівлю - цукром, тютюном, ромом. І ще з Цейлоном, там особливо цінні слонові бивні.

- Для цього тобі треба буде багато кораблів,- зауважив я.

- Цілу флотилію,- підтвердив він. Приголомшений розмахом цих торговельних операцій,

я запитав, куди переважно курсують кораблі, що їх він тепер застрахував.

- Я ще не почав їх страхувати,- пояснив він.- Поки що я приглядаюся.

Цей різновид занять якось уже більш узгоджувався з Барнардовим заїздом, і я з порозумінням зауважив:

- Ага!

- Атож. Я працюю у фінансовій конторі й приглядаюся.

- А фінансова контора дає зиск? - запитав я.

- Кому саме? Ти маєш на увазі - юнакові, що в ній працює? - замість відповіді запитав він сам.

- Так. Тобі.

- Та, власне, ні. Мені - ні.- Він сказав це таким тоном, наче добре зважив усі «за» й «проти».- Прямого зиску не дає. Тобто платні я ніякої не одержую і мушу утримуватись… власним коштом.

Це вже зисками й не пахло, і я похитав головою, наче натякаючи на те, що при таких джерелах прибутків не дуже обростеш капіталом.

- Але суть у тому,- пояснив Герберт Покет,- що ти [187] приглядаєшся. А це важить чимало. Розумієш, ти сидиш у фінансовій конторі й