Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

сюди й Ґотанду не годилося. Можливо, його вже втягли в це раніше. Та я цього не знав. Якщо це так і Ґотанда видав їм моє ім’я, а також проговорився, що я спав з Мей, то мені буде непереливки. Бо стане зрозуміло, що я збрехав на допиті. І тоді все жартами не закінчиться. Я багато чим ризикував. Та, хоч би там що, від мене вони не повинні дізнатися про Ґотанду. За своїм становищем ми з ним сильно відрізнялися. Бо як дізнаються — навколо Ґотанди зчиниться велика буча. Скандал потрапить на сторінки бульварних тижневиків.

— Ще раз добре придивіться, — повільно й багатозначно сказав Рибалка. — Ще раз добре придивіться, бо це дуже важливо, а вже тоді відповідайте. Ну, то що? Ви пригадуєте цю жінку? Тільки не треба брехати. Ми — професіонали у своєму ділі і швидко вгадуємо, де правда, а де брехня. Хто збреше поліції, той недобре кінчить. Зрозуміло?

Я ще раз довго розглядав усі три фотографії. Хотів відвернути очі, але не мав права.

— Не знаю, — відповів я. — До того ж, вона мертва…

— Мертва! — у своєму дусі повторив Літератор. — Вмерла жахливою смертю! Нечуваною смертю! Як самі бачите. Ми на неї вже надивилися — там, на місці злочину. Гарна жінка була. Так голою і вмерла. З першого погляду видно — красунею була. Та як тільки вмерла, вже не має значення, якою вдалася — вродливою чи непривабливою. Як і те, що гола. Зараз це просто труп. Залиши його так, як є, — почне гнити. Шкіра потріскає, злущиться, вилізе гниле м’ясо. Жахливо смердітиме. Хробаки в ньому закишать. Ви коли-небудь таке бачили?

— Ні, — відповів я.

— А ми бачили, й то не один раз! У такому стані про жіночу красу вже не доводиться говорити. Перед вами просто шматок гнилого м’яса. Як смердючий біфштекс. Від самого запаху апетит надовго пропадає. Навіть ми, професіонали, його не зносимо. До такого звикнути не можна. Потім мине якийсь час — і залишаться самі кістки. Вже без запаху. До краю висохлі. Білісінькі й красиві. Непорочної чистоти… А втім, ця жінка до такого стану ще не дійшла. До кісток не зотліла й не прогнила. Зараз вона просто труп. Задубілий як дерево. Ще добре видно, що була красунею. Поки жила, ніхто, мабуть, не відмовився б з нею переспати, правда? А от тепер навіть гола вона не викликає ніяких бажань. Бо мертва. Між нами і трупами велика різниця. Труп — це як кам’яна статуя. Інакше кажучи, існує певний вододіл, за який досить ступити один крок, щоб обернутися в ніщо. Цілковите ніщо. Після того залишається тільки чекати кремації. А яка вона була красуня! Як жаль, що з нею таке сталося. Якби жила, ще довго вабила б до себе своєю вродою. Та хтось їй вкоротив життя. Яка жорстокість! Ця дівчина мала право на життя. Їй ще й двадцяти не сповнилося. Хтось задушив її панчохою. Вмирала поволі. Довго. У страшних муках. Усвідомлювала, що вмирає. І думала: «Чого це я повинна так умирати? Я хочу ще жити». Відчувала, що задихається від нестачі кисню. У голові тьмарилося. Малу нужду справляла під себе. Билась у корчах, щоб якось урятуватися. Та забракло сили. І поволі вмирала. Не дуже приємна смерть, чи не так? Ми хочемо спіймати злочинця, який заподіяв їй таку смерть. Мусимо спіймати. Бо це — злочин. Звірячий злочин. Розправа сильного над слабким. Такого прощати не можна. Якщо таке прощати — похитнуться основи суспільства. Ловити й карати злочинців — наш обов’язок. Якщо цього не робити, то злочинець може вбити ще не одну жінку.

— Учора в полудень ця жінка замовила двомісний номер у дорогому готелі на Акасака й о п’ятій годині зайшла туди сама, — сказав Рибалка. — Персоналу повідомила, що її чоловік прийде пізніше. Прізвище й телефонний номер указала видумані. Номер оплатила наперед готівкою. О шостій подзвонила готельній службі й замовила вечерю на одну особу. Упродовж усього того часу залишалася сама. О сьомій було виставлено в коридор тацю з порожнім посудом. І повішено на дверях табличку «Не турбувати». Дванадцята година дня — час розрахунку й звільнення номера в готелі. О дванадцятій тридцять чергова внизу подзвонила в номер, але трубку ніхто не взяв. На дверях все ще висіла табличка «Не турбувати». На стук у двері ніхто не озвався. Працівники готелю запасними ключами відімкнули двері. І побачили всередині мертву голу жінку. У такій самій позі, як на першій фотографії. Ніхто не помітив, щоб у номер хтось сторонній заходив. На верхньому поверсі готелю — ресторан, і ліфтами постійно піднімаються і спускаються люди. Людський потік безперервний. Ось чому цей готель часто використовують для таємних зустрічей. Тут нікого не вислідиш…

— В її сумочці не знайшли нічого, що могло б вивести на слід убивці, — сказав Літератор, — Ні прав водія, ні записника, ні кредитної чи грошової картки. Тільки косметичку, тридцять тисяч єн у гаманці й протизаплідні таблетки. І більше нічого… А втім, ні! В самому куточку гаманця, в несподіваному місці, лежала візитна картка. Ваша картка.

— Ви справді не знаєте цієї жінки? — наполягав Рибалка.

Я похитав головою. Якби я тільки мав змогу, я з радістю співпрацював би з поліцією у розкритті злочину — вбивства Мей. Однак зараз я передусім мусив думати про живих.

— Ну, то ви скажете, де й що робили вчора ввечері? Тепер, я думаю, ви зрозуміли, чому ми привезли вас сюди й допитуємо?… — сказав Літератор.

— О шостій годині я сидів дома сам-один і вечеряв, потім читав книжку, трохи випив і ще до дванадцятої ліг спати, — відповів я. Нарешті пам’ять повернулася до мене. Чи не тому, що я побачив фотографію мертвої Мей?

— За той час з ким-небудь зустрічалися? — спитав Рибалка.

— Ні з ким. Весь вечір був сам, — відповів я.

— А по телефону ні з ким не говорили?

— Ні, — відповів я. — Десь о дев’ятій хтось мені подзвонив, але телефон був на автовідповідачеві, і я не взяв трубки. Пізніше я дізнався, що дзвонили у зв’язку з роботою.

— А чого ви вмикали автовідповідач, коли були дома? — запитав Рибалка.

— Бо під час відпустки не хотів ні з ким говорити про роботу, — відповів я.

Вони попросили назвати ім’я і дати телефонний номер клієнта, який мені дзвонив. Я назвав.

— А після вечері ви тільки книжку читали? — допитувався Рибалка.

— Спочатку вимив тарілки. Потім читав.

— Яку книжку?

— Може, ви не повірите — читав «Процес» Кафки.

Рибалка записав: «Процес»