Читати книгу - "Україна: історія"

особливо після того, як її з великим ентузіазмом приймали під час відвідин Києва у 1744 р. З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлизавети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імператриці була позитивною. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона мала на думці,— молодшому брату Олексія Кирилові — було лише 16 років, і перш ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до університетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російські війська, а «Правління гетьманського уряду» поступово розпущено. Після повернення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук. 1750 р. у Глухові 22-річного Кирила з великою помпою проголошують новим гетьманом.

За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобережжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції, Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами. Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планувалося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійсненню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витонченості, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать поголовне захоплювалася французькими модами.

Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсуд правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з корпусного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством.

Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою користується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи.

Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхню автономію.

Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на українську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумовського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.

Ліквідація Гетьманщини. Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро 1. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації. Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провінції,— казала вона,— слід русифікувати… Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості «малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссию для сочинения нового уложения». У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії.

Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До