Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Так, але нашому телебаченню подобається. Цікаво те, що Серьога вирахував, що буде подобатися нашому телебаченню ще за часів, коли нашому телебаченню подобалися програми про село, балет та виважені новини. А вищим ступенем розкутості вважався білий мережаний комірець, викладений на жакеті ведучої новин, а також нахабні блискітки балету телебачення НДР. До речі, хто б міг подумати, що ми будемо сприймати вас як кабарешну націю? Хоча ми і не сприймали, бо цей балет вважався західним, ніхто не думав, що литками виблискують німці».
Я засміялася, з Маратом надивовижу було легко, навіть рука не так непокоїла. «Розповідай про інших! Певне, мені варто підготуватися морально».
«Добре. Іван працює в Міністерстві. Навіть не буду говорити в якому, бо це несуттєво, він уже третє змінив. Говорить штампами. Прикривається ширмами. Він давно не є фахівцем, тобто наразі неважливо, чого і де він вчився. Він – класичний чиновник. Хрест на грудях, груди на пузі, пузо на колінах, коліна на килимі того, в кого більший хрест, більші груди, більше пузо». – «Але ви з ним товаришуєте?» – «Спочатку ми думали, що він відпаде. Як шкірка з ранки, що загоїлася. Але – ні, залишається. Нащось ми йому потрібні. Хіба справедливо забирати кисневу маску в того, хто весь час її на себе тягне?» – «Можливо, комусь вона потрібна більше?» – «А ти готова вирішувати такі питання? Звідки я знаю, що комусь вона потрібна більше за Івана?» – «Ні, не готова. Тому ніколи не мріяла про суддівство».
Марат замовк, певне, думав про щось своє. «Слухай, ми також не у захваті від наших урядників, але мені здається, що такої ненависті, як ви до ваших, ми ніколи не відчували. Я маю на увазі, після сорокових минулого сторіччя». – «Розумієш, ті, хто зараз при владі, не відчувають Україну Батьківщиною. І навіть землею, по якій вони ходять. І навіть територією. Ліси для них – сировина, земля – власність, водоймища – ресурси, жінки – товар, усе інше – рухоме та нерухоме майно. Як гриби-паразити, що живляться та живуть завдяки деревам. Чи думають вони про те, як там дерево? Навряд. Ти бачила трутовики?» – «Авжеж, що так».
«Наші владники схожі на ці гриби. Зараження дерев трутовиками відбувається через морозобійні тріщини, опіки, механічні ушкодження дерева. Тому не можна ламати гілки, кидати у стовбури дерев ножі, сокири, позначати дорогу, роблячи зарубки або відрубуючи сучки. А наша земля, як і ці дерева, зазнала багато руйнацій та бід. І завжди будуть люди, котрі кидатимуть у стовбури ножі та обламуватимуть гілки. Тому будуть з’являтися ці трутовики». – «А що з ними відбувається, коли вмирає дерево?» – «Ти знаєш, вони припиняють рости, натомість, заростають шаром безплідної тканини. Зовні вони мало змінюються, тільки фахівець збагне, в чому зміни. Вони змінюються всередині. Але вони й зовнішні зміни не відразу помічають, годі говорити про внутрішні».
Марат продовжував. «Трутовики живуть приховано від усіх. Основна маса гриба – міцелій, захований глибоко в тілі дерева. Назовні виносяться лише органи розмноження, якими і є відомі всім плодові тіла. Бачила, вони ж наче тішаться з усіх сексуальних конфліктів, і зрозуміло чому, якщо припустити, що вони – трутовики. Вони цього ніколи не приховували. Жеруть мертве дерево, частково його вмертвляють та жеруть. Важливо, щоб воно розклалося. Гриби-падальники, хто б міг подумати».
«А користь з них може бути?» – «Внутрішня тканина трутовика використовується в народній медицині. Її застосовують як кровоспинний засіб. Тому в нас відбуваються революції, дерти їх та спиняти свою кровотечу, розумієш?» Холод пройшовся моїм тілом, і знову розболілася рука. «Не знала, що ти такий кровожерливий». – «Марто, слухай, а ти думаєш, я хочу залишати мою країну? Я ніколи б не поїхав звідси, якби з мене не робили мерця і не жерли. Ніколи б». Я мовчала. «Нема в цих потвор спорідненості з деревами, землею, повітрям, водою, горами. Немає. Це – звичайні трутовики».
Я доторкнулася до нього. «Бачиш, я почав сутеніти раніше за день». – «Це важка тема. Коли твоє життя складається з плати за ліки, їжу, квартиру, одяг і все. Чи легко за такого розкладу цінувати життя?» – «Ні. Нелегко», – стишилася я.
«Слухай далі. Валерка також вчився на фізика. Але став торгашем. У нього дружини та діти з’явилися раніше за професію та роботу, тому треба було крутитися. Наука більше вірить в перспективного вченого, ніж жінка, і здатна довше чекати та терпіти. Спочатку він продавав акваріумних рибок, у кожного з нас, його друзів, певний час жили зграї гупі та неонів. Ледь не в кожній кишені – сухий смердючий риб’ячий корм. Він навчився робити акваріуми з викинутих вікон, а деякі він крав з покинутих хат у селах та зі спустошених НДІ. Акваріуми були потрібнішими та популярнішими за хати на селі та НДІ колись радянського значення. Потім він почав торгувати окулярами, а зараз продає дорогий скляний посуд. Аркадій каже, що в нього склозалежність і вона прогресує».
«Можна мені ще одну пігулку?» – «Терпи. Інша пігулка вдома, але нам уже не так довго їхати». – «Ниття посилилося». – «Це я тобі розхитую нерви. Але залишилося представити тільки двох персонажів. Чорнобилець Славко, він зараз пенсіонер та пільговик. Він старший за нас усіх. У рік, коли вибухнув Чорнобиль, ми вчилися в школі, а Славко служив у армії, якраз там. Відразу долучився до боротьби з наслідками. Ну і заробив купу наслідків для себе. Останні років шість у нього не буває місяця, коли б він не ходив на похорон когось зі своїх чорнобильців. У нього хворе серце, ноги, вени, шлунок, мозок, судини, суглоби, печінка – усе. Він п’є ледь не щодня, бо тільки тоді відпускає страх. У нього є пістолет та отрута. Про всяк випадок, коли вже стане зовсім нестерпно. Але він звик так жити, в цій нестерпності.
Я не знаю, що його тримає на цьому світі. В нього було дві дружини, одна – справжня красуня. Інша – начебто розумниця. Одна втекла від нього за кордон. Інша – на дачу. Обидві – ображені на життя. В нього дві доньки, хворі, невлаштовані та нещасні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння: від загиблого діда до померлого», після закриття браузера.