Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Назовні вирвався довгий стогін. Він пригадав усе: засідку, бій, прорив, погоню. Відразу збагнув: поранили в спину, куля, напевне, пройшла навиліт, тому пече спереду. Ворухнувся, застогнавши, й відчув тугу пов'язку на грудях — широку, накладену старанно, хоч і не професійно. Де б узятися санітарові тут, у лісі?.. І — запах. Справді знайомий. Улітку вдихав його в коморі, в хаті, на хуторі Опанаса й Килини.

Тут Маруся.

Від Луб'янки, здається, не так далеко. Проте й не близький світ. Усе ж таки далі від того місця, де розташувався недавно загін Палія. Якщо хтось вирвався, де шукати зеленівців — перше питання. Як він сам тут опинився — друге. І скільки він лежить отак — це номер три.

Думати далі пораненому Шереметові завадив новий напад болю. Знову застогнав, не стримуючи себе. Рипнули в темряві двері, хтось зайшов обережно, присвічуючи гасовою лампою, почулося:

— Живий? Оклигав?

Маруся. Слава Богу!

Вона вже була поруч, поклала м'яку руку на плече, трошки вище найболючішого місця. Легенько труснула й перепитала:

— Так живий чи ні, Артемику?

Дивно, але чомусь саме так ще з літа стала кликати його вона. Раніше Артемиком кликав його лише Палій. Перестав, коли Шеремет узяв до рук зброю й почав воювати нарівні з іншими. У загоні його називали по — різному. Спершу — паном доктором, почувши звертання самого отамана. Та прізвисько не прижилося. Стали кликати то на ім'я — Артемом, то на прізвище. Проте дуже рідко. Найчастіше його кликали по батькові — Данилович. Як колись, за часів земського лікарства, — пацієнти. Хіба що повстанці, ніби вже й визнавши за свого, однаково, на відміну від хворих селян, не вкладали в отого Даниловича ніякого шанобливого змісту.

Кликали його так і Опанас із Килиною, теж не з поваги, просто тому, що зручніше. Але Маруся, — з літа молода вдова, — яка тоді, коли жив у Катерини Григоренчихи, чомусь уникала звертатися до нього, хіба тикала чи вряди — годи звала на ім'я, уподобала раптом оцього зовсім уже цивільного, навіть салонного Артемика. Може, Шеремет і хотів, аби вона зверталася до нього інакше. Проте від кінця серпня навідувався на Опанасів хутір дедалі рідше. Не мав часу довше з нею говорити.

І ось маєш — Артемик…

— Наче ж говорю.

Дихалося важко, зсередини виривалися хрипи. Прокашлявся — і відразу запекло. Спробував був повернутися хоч на бік, бо лежати долілиць було не дуже зручно. Заболіло, проте не зомлів. Маруся вже примостилася поруч, на широкому лежакові, ледь притисла його, даючи зрозуміти, щоб не ворушився. Прилаштувала лампу коло себе, підкрутивши ґнотика. Зробилося трохи світліше, та однаково все ще хилиталося перед очима. Артем кліпнув. Знав, що до світла доведеться поволі звикати.

— Не сам. Допоможу зараз. Коли різко крутнешся, то рани можуть закривавитися.

— Хто таке мудре сказав? — видихнув Шеремет, відчувши, як починає рясно пітніти.

— Семен.

— Середа?

— Він.

— Ага. Багато знає. Де він, до речі? Це Семен мене сюди…

— Тихо, тихо. Чекай, кажу, не спіши. Отак, візьму попід руку знизу.

Маруся перевернула Артема, немов маленьку сповиту дитину. Хоч він, навпаки, був розповитий: на тілі — лише перев'язка, чиста спідня сорочка й кальсони, так само випрані. Тіло це відчувало, і Шеремет раптом усвідомив собі, що його, непритомного, роздягали зовсім, і молода жінка, напевне, була поряд, ба більше — сама допомагала й мила. Щоки ніяково запалали. Його, тяжкопораненого, що насилу може ворушити язиком, охопив сором. Його, повстанця, побратима отамана Данила Зеленого!.. Немов яку панночку — курсистку, інститутку…

— Тьху!

— О! Чого плюєшся?

— Нічого.

Артем не стогнав, більше кректав, мостячись на спині зручніше. Уже розібрав, що лежить у темній коморі, схований від людських очей. Сюди йому намостили дощок, застелили їх кожухом, поклали під голову набитий сіном міх. Скреготнувши зубами, спробував зібрати докупи рій думок, примружився, а тоді запитав:

— Давно я отак?

— Покрова скоро.

Відповідь була непевна. Та Шеремет здогадався.

— Значить, жовтень. А було… Десь днів сім такий?

— Шість. Усі рахувала. Кожен — наче останній, Артемику, не повіриш.

— Чого ж. Повірю. Як я тут опинився?

Маруся поправила сінничок під головою.

— Це вже спитаєшся в Семена. Коли байстрюк той прийде…

— Чого відразу байстрюк?

— Хочеш — інакше назви! — в Марусиному голосі не чути було роздратування; видно, байстрила вона далекого родича вбитої свекрухи, виявляючи так свою симпатію. — Завіз тебе. Зсадив з коня. Здав серед ночі, мов мішок мірошнику, — і ходу, тільки його й бачили. Узагалі нічого, ні слова, ні півслова. Де, коли, як, що з тобою робити — дотепер ми не знаємо. Ну, не помер, і за те слава Богу!

Лише тепер Шеремет звернув увагу на маленьку лампадку в кутку. Сюди, в комірчину, внесли образ, ще й прилаштували навпроти пораненого.

— Хто? — кивнув на вогник.

— Святий Пантелеймон Цілитель, — охоче пояснила Маруся. — На селі, знаєш, комунари ще на Іллю батюшку вбили. На дзвіницю повісили догори ногами, храм запалили. Паламарчук утік. Що виніс — добрим людям роздав. Ну, хто не боявся. Дядько Опанас узяв, помолившись. І я кожен день «Отче наш» над тобою читала. Особливо три дні тому.

— А що було?

— Ховати тебе збиралися, — Артем не бачив, але відчув у темряві, що Маруся сумно всміхнулася. — Тітка Килина, знаєш, дуже побожна. Уже думала, хто б тебе відспівав.

— Дякую за турботу. Може, не слід було…

— Та не шкірся ти! — молода жінка піднесла голос. — Думаєш, хтось тут розумів, що з тобою таким робити? Це ж ти в нас доктор київський, а самого лікаря є кому лікувати? Зовсім поганий був, Артемику. От зовсім, повір мені! Їй — богу! — вона для переконливості широко перехрестилася.

— Та вірю я, — Шеремет відмахнувся кволим жестом, поморщився й повторив. — Вірю, вірю. Ніяк від початку не розкажеш. Мене, значить, Семен привіз? Сам?

— Нікого з ним не було більше. Говорив, що чекав у лісі до глупої ночі, все відсиджувався. На нікінців міг напоротися, отаманових хлопців тоді на багато верстов довкола вже не було. Ніби наскочили ваші на засідку, Палієві…

— Тут правильно все. Потім мене поранили, а далі — провал. Виходить, я в лісі аж до вечора кров'ю стікав?

— Міг. Семен сам перелякався. Ти ж, Артемику, врятував його, вивіз. Так переповідав малий…

— Ет, пусте! — довга передмова починала дратувати Шеремета більше за біль. — Відчуваю, зачепило мене сильно. Міг не доїхати сюди. Розумію, Семен боявся мене перевозити прямо так. Дивуюся просто, як вижив. Куля навиліт, кров з