Читати книгу - "Далекий простір"

Л.-Р. Ейбах. Але мегаполіс – це не сонце! Він створений руками людини!

Ведучий. Дозвольте втрутитися в цю дуже цікаву суперечку. Я радий, дуже радий, що наш круглий стіл став насправді столом дискусій, а не нудних обмінів інформацією. На жаль, дорогий пане Раднику, на жаль, дорога пані Ейбах, час нашої передачі вичерпано. Нам уже подають знаки. Мені залишається лише подякувати вам за цікаву і ґрунтовну розмову, а нашим візоглядачам повідомити, що в наступній передачі йтиметься про таке маловідоме явище, як куляста блискавка. Отже, до нових зустрічей!

Професор Мокр (ІІ)

Габр раз-у-раз натикався на професора, який повільно рухався попереду. Він уже не знав, розплющені чи заплющені в нього очі. У непроглядній пітьмі не можна було нічого розрізнити.

– Вибачте.

– Нічого-нічого. Я живу в самому кінці. Ось сюди, колего. Тут поворот.

Нарешті вони кудись увійшли, ймовірно, це була квартира Мокра. Однак для Габра вона була продовженням мороку. Минула вже вічність відтоді, як він потрапив у царство, де існували тільки звуки. Тільки звуки і дотики.

– Дорогенька! У нас гість! Ти пам’ятаєш Габра, мого студента?

– А, дуже приємно, – почувся звідкись жіночий голос. – Я поставлю оргнапій?

– Звичайно, будь ласка. Ти сідай. Вона зараз приготує оргнапій. Забігалася, дочка от-от має народити. Щойно повернулася з дитприймальника.

– Все гаразд? – запитав Габр.

– Так. Поки що йде нормально. Дорогенька! Радіофон не дзвонив?

– Дзвонила Шив, – відповів жіночий голос.

– Як у неї справи?

– Готується до заліку з теософії.

– Як нирки?

– Сидить на дієті. Батьки вимагають, щоби лягала в диспансер.

– А вона?

– Хоче здати заліки. Каже, може, ще обійдеться так. Їй виписали трілалгени.

– Це дочка нашої знайомої, – пояснив професор. – Я її готував до університету. Ну, гаразд, давай про тебе. Як життя? Куди ти пропав тоді? Що з тобою взагалі?

Думки плуталися, він відвик від темряви. За такий короткий строк. Раптом здалося, що професора немає. Так, професора не було. Був голос, який його запитував. Щоби професор був – його… треба було бачити, так. Відтепер все, щоб воно до кінця було, – потрібно бачити. Інакше немає цієї квартири, немає людей, немає нічого.

– Не знаю, як вам пояснити, – Габр ніби говорив сам до себе. – Ви не зможете в це повірити.

– У що?

– У те, що зі мною сталося.

Жахливо, але він не міг звикнути. Страх, який уже ніби заснув, страх темряви, народився заново. З ким він, власне, говорить, де він? Габр ніби втратив себе.

– Та що сталося? Ану, викладай.

– Сенк! – голос здалеку.

– Так!

– Оргнапій готовий!

– Неси його сюди!

Почулися кроки.

– Пригощайтеся.

Габр почав нишпорити рукою навколо і наткнувся на кришку столика.

– Обережно, гарячий, – мовив жіночий голос.

– Зіє, залиш нас, будь ласка. Нам треба поговорити.

– Так-так, я піду готувати.

Хтось пішов.

– Я весь увага.

– Коротше… – зібрався з думками Габр. – Ви тоді мали рацію, щодо книжок із порожніми сторінками.

– Існують спеціальні органи сприйняття?

– Так, – видихнув Габр.

– Я так і знав. Звідки у тебе інформація?

– У мене ці органи.

– Ти хочеш сказати…

– Так, я став «бачити». На ваших книгах, там… Там просто значки. Вони зчитуються і все. Очима.

Ковток гарячого оргнапою – і неначе минуле дихнуло в обличчя, опанувало його. Він пив цей напій протягом усього колишнього життя. У світі зрячих пили інше, там усе було іншим. Тепер… тепер він знов у тієї самої людини, в тому самому місці, п’є той самий напій. На глибині довгих ходів, у пеклі непроглядної темряви. І там, далеко-далеко, там є інший світ: є світло і море, і безкінечність… Раптом до нього прийшла радість – що і той, інший світ, є в нього. Тут, у глибині темряви, до нього прийшла ця радість. І навіть обличчя Наталі, добре і владне, світле волосся і світлі брови, згадалися як щось тепле, близьке. Як ніби йому вже було важливо відчувати, що він хтось для когось не тільки тут, але й там, з того боку безодні.

– Стривай. – Він почув, як професор поставив на стіл чашку. – Ти, значить, чіпав ці книги?

– Я їх бачив, – сказав Габр. – Очима.

– Очима?

– Так, очима. Органи нового почуття – в очах.

– Це дуже цікаво. Вибач, будь ласка. Зіє!

– Так!

– Подзвони, будь ласка, до дитприймальника. Вже пора.

– Зараз!

– Ну-ну. І що ж ти? Як практично ти це використовуєш?

– По-різному.

– Міністерство контролю від тебе відчепилося?

– Начебто так.

– І не зв’язуйся з ними ніколи. Слухай, а як взагалі це все сталося?

– Не знаю, – сказав Габр. – Раптом з’явилася ця здатність і все.

– Я чув. Так. Зрідка це трапляється. Але це не дуже заважає жити? Ти ще працюєш над своєю темою?

– Ні, професоре. Я… Ви чули про призначення нового Міністра зайнятості?

– Ну так, – відповів голос, – про це передавали в радіоновинах, і в газетах писали. Зараз у нього наші нові призначення. А в чому, власне, справа?

– Я… – він ковтнув слину. – Загалом, я не вчасно до вас.

– Та ні, все нормально. Ти продовжуй. Мені корисно зараз відволіктися. То що міністр?

– Це… Коротше, це я.

– У якому сенсі?

– Міністр Габр Силк. Це я.

– Жартуєш?

– Ні, професоре. Це довга історія.

– Ну-ну, розкажи. – Він присунувся ближче. – Ти насправді не жартуєш?

– Та ні. Всі, хто бачить, ну, хто має ці органи нових почуттів, вони… – Габр перевів подих: як нерозумно. Як все по-дурному. – Вони обіймають найвищі посади.

– Ну-ну. Вибач. Зіє! Ти щось говорила?

– Кажу, не набирається!

– Спробуй іще!

– Добре!

– Ну-ну. Я слухаю.

Габр очікував усього, тільки не такої реакції. Професор, було чути, попивав напій.

– Я слухаю. Чому ти замовк?

– Коротше… Вони прийняли мене за свого, призначили міністром.

– Хто?

– Зрячі. Вони управляють мегаполісом.

– Зрячі?

– Так, професоре. Чиї очі бачать.

– Бачать…

Хтось поставив чашку на стіл.

– Це дуже цікаво, те, що ти розповідаєш.

– А вас не дивує, що я міністр?

– Чесно кажучи, дивує. Але знаєш… Я ж не лізу в ці сфери. Я більше в межах університету.

Хтось тихо засміявся.

– А що мегаполісом управляють зрячі? Ви про це знали?

– Яка різниця, Габре?

– Що «різниця»?

– Яка різниця, хто управляє мегаполісом?

– Але ви ж не знали, що зрячі управляють.

– Зрячі… Що таке зрячі? Якщо я правильно зрозумів, у них є додаткові органи сприйняття.

– Так, – відповів Габр.

– Хлопчику мій. Це для мене не новина. У нас в університеті викладає людина, яка сприймає ультразвукові хвилі, чесне слово. Я сам, якщо хочеш знати, маю певні здібності. А ти знаєш, що десять числень тому люди не сприймали дельта-випромінювань? Ми не знаємо,