Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Чорт забирай, від кохання не вмирають, хіба що людина не має сили дочекатись його кінця; не вмирають і від самотності, яка з нами завжди і всюди й особливо дається взнаки, коли ми не можемо порозумітися з іншою людиною, коли бачимо, що всі наші найкращі прагнення витлумачені хибно, і коли, нарешті, переконуємося, що ніхто не може допомогти нам розплутати клубок власних внутрішніх суперечностей.

Відколи себе пам’ятаю, я завжди був самотній, це почуття знайоме мені змалку, ніхто ніколи мене по-справжньому не розумів, усі зусилля, які я, безнастанно борсаючись у полоні сумнівів, вклав у те, щоб знайти правдивий сенс свого існування, викликали тільки здивовання й недовір’я, щирість, з якою я висловлював свої погляди, — поблажливу усмішку, доброта, в якій я завжди відчував потребу, вважалася ознакою слабості, нарешті я з подивом помітив, що до мене ставляться з повагою тільки тоді, коли я стаю жорстоким і нещадним. І я перестав говорити про те, що мене хвилювало, почав уникати людей, не висловлював своїх переконань і старанно приховував усі свої почуття й переживання. Невміння порозумітися з людьми, дедалі більша внутрішня скованість врешті призвели до того, що я здався, визнав себе переможеним, перестав борсатись, але не давав себе знищити; насторожений і недовірливий, я обережно входив у цей світ, світ істот, змучених вічною журбою, замордованих і пригнічених нескінченними злигоднями, світ, опертий на насильстві та обмані, знаряддями якого були злочин і війна, а рушійною силою — безмежний егоїзм. Я входив у цей світ, дедалі ясніше усвідомлюючи і його руйнівну силу, і чарівну красу, але намагався врятуватись, не піддатися тій нищівній стихії, ім’я якій — життя; однак для цього я повинен був поставити перед собою якусь певну мету, бо розумів, що з-поміж багатьох шляхів можу вибрати тільки один, що врятуватися — означає зберегти все найкраще в собі; та чим глибше я поринав у вир життя, тим гостріше відчував свою самотність — отоді й зродилась у мене потреба кохання. Не вагаючись ні хвилини, я зв’язався з Евою, але з самого початку зробив кілька фатальних помилок, і це мене згубило: я зразу виклав на стіл усі свої козирі відкрив карти, гра перестала бути цікавою, решту довершив час — зникла принадність новизни, а це найсильніший стимул почуттів жінки. Помітивши перші спроби обманути мене, я зразу її покинув, щоб принаймні не стати смішним, визнав свою поразку, і ми розстались, але мені здавалося, що я вже не зможу жити без кохання. Я був схожий на наркомана, який після першої дози наркотика вже нездатний звільнитись від згубної пристрасті; з гіркотою в серці, розчарований, приголомшений пережитим, я гарячково шукав новий об’єкт для своїх нетерплячих почуттів. Рік тому мені зустрілась Ева, але я знав, що так само міг би обдарувати своєю нерозтраченою ніжністю першу-ліпшу вродливу дівчину, яка б трапилась на моєму шляху; тепер я усвідомив і те, що по-справжньому не кохав ні Барбару, ні Кристину, ні Еву, а всі мої страждання після кожної розлуки були породжені невимовним страхом перед самотністю.

З глибокої задуми мене вивів гамір та стук підбитих цвяхами черевиків, кроки наближались, я, дивлячись на двері, звичним рухом сунув руку до внутрішньої кишені піджака і стиснув пальцями пістолет. Кроки в коридорі стихли, люди спинились під дверима і стояли мовчки, ніби спантеличені тим, що двері не тільки не замкнені, а навіть відхилені й неначе запрошують увійти, — вони мали відчинитися лише після умовного сигналу, а тут раптом велика, з долоню завширшки, щілина, крізь яку можна розгледіти частину заставленого столиками приміщення, шмат червоної стіни й блискуче дзеркало в позолоченій рамі, але мене не було видно, я сидів ліворуч, куди їхній погляд не сягав. Я мало не зареготав, коли уявив собі, як вони здивовано перезираються, немов шукаючи один в одного в очах відповіді на свої сумніви; я дивився на двері й чекав, коли нарешті хтось зважиться їх штовхнути, і це, напевно, тривало б ще довго, якби з кухні не прийшов Грегори. Почувся його гучний голос, потім сміх Монтера, двері розчинилися навстіж, і я побачив у коридорі купку чоловіків. Грегори увійшов перший з величезною тацею, заставленою тарілками, а слідом за ним — Монтер та його хлопці.

Я встав з місця.

— Як ся маєш, Похмурий? — весело вигукнув Монтер. — Мабуть, думав, що сьогодні нас не дочекаєшся?

— Ти вгадав.

— Ми вскочили в таку халепу, ледве виплутались…

— На поїзд ще встигнемо?

— Напевно.

— З вантажем усе гаразд?

— Аякже.

— Часу в нас лишилось небагато.

— Встигнемо, — сказав Монтер. — Твій поїзд дуже запізнюється. Не менш як на півгодини.

— Звідки ти знаєш?

— Щойно довідувавсь у начальника станції…

— Поліцаїв багато?

— Де?

— На вокзалі.

— Жодного не бачив.

Я кивнув мовчки. Дивлячись на Монтера, на його смугляве обличчя й веселі темні очі, в яких світилася щира приязнь, я подумав, що Монтер, незважаючи на зовнішню суворість і грубуватість, насправді дуже добрий і щиросердий чоловік, а до того ж мудрий і терплячий, мов батько; я всміхнувся до нього, а він обняв мене за плечі й сказав лагідно:

— Дай же нарешті поцілувати твою погану пику…

— Цілуй, старий! Якщо, звісно, це справить тобі таку велику приємність.

Всі засміялися, Монтер поцілував мене в обидві щоки, а я його, потім, випустивши мене з обіймів, він сказав:

— Познайомся з хлопцями, друже…

Вони стояли біля нас півколом, їх було четверо; я подав кожному руку, але вітались ми мовчки, ніхто не назвав навіть своєї клички — познайомитися в нашому розумінні означало тільки пильно подивитись один одному в лице й потиснути руку, а після завершення операції ми знов ставали чужими і, здибавшись десь, розминалися, нічим, навіть поглядом чи жестом, не виказуючи, що знайомі.

— Товариство І Можна сідати до столу, — запросив Грегори.

Монтер глянув на застелений чистою скатертиною стіл, заставлений тарілками, на яких парували величезні порції ковбаси з капустою, і задоволено кивнув.

— Ти розбещуєш моїх хлопців, Грегори, — сказав він, усміхаючись, — Після такого харчу їх і дрючком не примусиш їсти картопляну юшку, правда ж?

Грегори кивнув головою.

— Вже недовго ждати, — сказав він. — Незабаром усе це скінчиться.

— Я теж так думаю, — згодивсь Монтер.

Знявши капелюх і пальто, він поклав їх на стілець поруч і почав наливати в чарки горілку з карафки.

— Я не п’ю, — нагадав я. — Мені не наливай.

— Ox, pardon! Геть забув.

— Нічого.

— Чи, може, все-таки вип’єш?

— Ні, — відповів я. — І цим разом ще ні.

— Гаразд. Не буду вмовляти…

— От і добре. Ти робиш успіхи,