read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

206
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 58 59 60 ... 90
Перейти на сторінку:
глибу душі вона відчувала, що це якесь злочинне навіженство, і я не раз застановлялася, чи не вбила вона себе після чогось такого, що колись уже,в одній родині призвело до самогубства. Мушу признатися, що на самому початку перебування у вас вона не одразу припинила ці забави зі мною. Іноді видавалося, що вона дуже цього потребувала, і навіть одного дня, у вашій оселі, хоча ми могли піти собі деінде, не хотіла мене пустити, поки я не лягла з нею. Нам не пощастило — нас ледве не застали зненацька. Альбертина скористалася з того, що Франсуаза пішла щось залагодити, а ви ще не вернулися. На той випадок, якби ви мали свого ключа, вона погасила всі лампочки, щоб ви загаялись, шукаючи вмикача, і лишила двері отвором до свого покою. Ми почули, як ви беретеся сходами. Я ледве встигла причепуритися і встати з ліжка. Я даремно хапалася, бо ви зовсім випадково забули ключа й мусили дзвонити. Та все ж ми розгубилися. Аби приховати наше збентеження, ми обидві, навіть не змовляючись, вигадали, ніби не зносимо запаху садового ясмину, а насправді ми його обожнювали. Ви принесли гіллячку ясмину і, аби приховати сум’яття, ми відвернулися. Але я здуріла: сказала, що Франсуаза, мабуть, уже вернулась і могла б вам відчинити, хоча щойно я вам збрехала: начебто ми з Альбертиною саме вернулися з прогулянки, а Франсуаза ще не встигла піти (і саме це була правда). Найгірше було те, що ми погасили світло, переконані, що ви маєте ключа, — ми боялися, що, входячи, ви побачите, як ми його вмикаємо; в кожному разі, ми дуже довго вагалися. І Альбертина цілі три ночі не могла склепити очей зі страху, що ви запідозрите щось і спитаєте у Франсуази, чому вона перед виходом не увімкнула світла. Альбертина дуже вас боялася і часами твердила, що ви лукавий, злосливий і в душі її ненавидите. Через три дні з вашого спокою вона зрозуміла, що вам не спало на думку розпитувати Франсуази, і відзискала сон. Проте вона порвала стосунки зі мною — чи то зі страху, чи то її гризло сумління, бо казала, що закохана чи то в вас, чи то в когось іншого. Відтоді, як хтось згадував при ній про ясмин, вона шарілася і затуляла рукою обличчя, сподіваючись приховати рум’янець».

Як і щастя, іноді нещастя, приходячи до нас запізно, не набирає всього того розміру, якого воно сягнуло б раніше. Так сталося і з нещастям, яким було для мене страшне зізнання Андре. Очевидно, коли погані вісті мають нас засмутити, буває так, що нещастя, під час якоїсь забави, в спокійному перебігові розмови, не зачіпає нас, а ми, обмірковуючи відповідь на тисячу питань, змінені, перетворені, на догоду нашому співрозмовникові, в комусь іншому, захищені на разі в цьому новому житті від почуттів і страждань, яких ми позбулися і до яких вернемося, коли розвіються ці короткі чари, не встигаємо їх сприйняти. Проте якщо ці почуття і страждання надто сильні, ми мимоволі вступаємо в цю зону нового і нетривалого світу, де, міцно ухопившись за своє страждання, не можемо стати іншими; в такому разі слова одразу доходять до нашого серця, втягуючи його в гру. Але з певного часу слова, пов’язані з Альбертиною, наче звітріла трутизна, втратили токсичну силу. Відстань була вже завелика. Як перехожий, який бачить на небі затуманений серпик і думає: «Але ж це величезний місяць!» — я сказав собі: «Як же це так? Істина, якої я так домагався і якої так боявся, це всього лишень кілька сказаних у розмові слів, що їх годі як слід обміркувати, бо ти не на самоті!» А потім, вона справді заскочила мене зненацька, бо я неабияк намучився з Андре. Далебі, я волів би мати більше сили, аби присвятити себе цій істині; вона й досі залишалася зовні мене, бо я ще не знайшов для неї місця у своєму серці. Нам хотілося б, щоб істина відкривалася нам якимись новими знаками, а не першою-ліпшою фразою, подібною до не раз уже чутих чи сказаних нами. Звичка мислити іноді заважає відчуттю живої реальности, прищеплює імунітет проти неї, робить її продовженням думки. Нема такої ідеї, яка б не містила у собі свого ймовірного заперечення, такого слова, на яке б не було слова у відповідь.

У кожному разі вся ця тепер уже не потрібна правда, — якщо вона таки правда, — про життя померлої коханки з’являється, випливаючи з глибин на поверхню, саме тоді, коли нам годі чимось зарадити. 1 тоді (думаючи про іншу жінку, яку ми тепер кохаємо і з якою може статися те саме, бо ті, забуті, нас уже не обходять) ми відчуваємо гострий біль. Ми кажемо собі: «Аби ж то вона, поки живе, могла зрозуміти і здати собі справу, що після її смерти я довідаюся про всі її таємниці!» Але це зачароване коло. Якби, я міг продовжити Альбертинине життя, я б водночас унеможливив відкриття Андре. Це нагадує традиційну погрозу: «Ось побачите, я перестану ваіс кохати!» — таку правдиву і таку безглузду, бо ми б і справді багато виграли, перестаючи кохати, але такого виграшу нам не хочеться. А по суті, це та сама річ. Бо як ми знов бачимо жінку, яку розлюбили, і довідуємося від неї про все, це означає, що вона вже не вона і ми вже не ми: тієї, кого ми кохали, вже немає. Сюди теж прийшла смерть, роблячи все легким і марним. Я снував усі ці думи, закладаючись, що Андре мовила правду, — що не було виключено, — і що до щирости схилили її саме стосунки зі мною, та риса Андрія-Первозваного-в-полях, яку спершу виявила Альбертина. В цьому їй допомагала та обставина, що вона вже не відчувала ляку перед Альбертиною, адже померлі живуть для нас лише короткий час після смерти і по упливі кількох років згадуються як повалені божества, яких можна ображати безкарно, бо ми перестали вірити в їхнє існування. Але те, що Андре втратила віру в Альбертинине існування, могло ще й штовхнути її (так само як і на викриття таємниці, яку вона дала собі слово берегти) на вигадування брехні, щоб опаплюжити свою'уявну спільницю. А, може, небоязкість дала їй змогу врешті відкрити, викладаючи мені це все, правду або вигадати брехню, а все тому, що я видався їй щасливим та гордим і їй захотілося насолити мені? Можливо, вона відчувала роздратування проти мене (одначе придушуючи

1 ... 58 59 60 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"