read-books.club » Дитячі книги » Бурелов 📚 - Українською

Читати книгу - "Бурелов"

127
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бурелов" автора Пол Стюарт. Жанр книги: Дитячі книги / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 58 59 60 ... 66
Перейти на сторінку:
Будь ласка!

Професор показав на мармуровий робочий стіл у далекому кутку світлиці.

— Ти знайдеш там усе, що треба, — сказав він. — Але…

— Дякую, — урвав Живчик.

Він схопив металевий шкалик і заквапився назад до скрині. Минаючи професора, зирнув на вікно.

— Скільки ще лишається до смерку? Смерку достотного?

— Ах, достотний смерк… — мрійливо протяг Професор. — Цей таємничий мент між світлом і темрявою. Він такий скороминущий. Такий невловний… Тільки на цій єдиній ділянці наших студій ми із Професором Світлознавства незмінно доходили згоди…

— Професоре! — різко урвав Живчик, поминаючи його дорогою назад. — Скільки до нього лишається?

Професор прочалапав до вікна і миттю прикинув у голові.

— Півтори хвилини, — ображено промовив він.

— Менше, ніж я гадав, — пробурмотів Живчик. Хлопець гайнув до столу і вибрав ступку. — Обережно, обережно, — прошепотів він сам до себе, висипаючи кристалики у гніздо. Потім ухопив із полиці найважчого товкача і скинув його над головою. — Професоре! — закричав він. — Негайно сповістите мене, коли настане ця мить достотного присмерку. Ясно?

Професор озирнувся. Живчик стояв над ступкою із бурефраксом, звівши над головою товкача.

— Ні, — мало не задихнувся він. — Зцапів абощо? Ти ж висадиш нас усіх у відкрите небо!

— Вірте, Професоре! — відповів Живчик. — І не спускайте очей із неба. Затямте: ні на мить раніше, ні на мить пізніше.

У світлиці залягла дзвенюча тиша, кожна мить видавалася вічністю. У Живчика занила рука, душу опосіли сумніви. Ану ж Професор Світлознавства усе таки помилився? Стяжка золотавого світла, що лилося у вікно, набула нового відтінку.

— Давай! — закричав професор Темрявознавста, нагло порушуючи моторошну тишу.

Живчик затамував подих і що було сили опустив товкача у ступку. Почувся глухий удар і хрускіт. Сяйнуло ярим блиском. Та й уже. А коли золотаве світло у вікні обернулося на бурштинове, Живчик глянув униз і побачив гніздо, повне струменистого, мов рідина, пороху.

— Вийшло, — прошепотів він. І зразу ж крутнувся, повертаючись до Професора. — Вийшло!

Професор Темрявознавства подріботів до нього, сяючи з радощів. Він зазирнув у ступку.

— Спершу бурефракс! Тепер фракспил! Бігме, я мушу себе ущипнути: ану ж це сон!

— Ба ні, не сон! — запевнив Живчик. — Бурефракс відновить рівновагу Санктафракса, а фракспил очистить питну воду! — Він повернувся і сміливо глянув Професорові в очі. — А тепер, коли рецепт успішно випробувано, залишається зробити ще одне, професоре, — Живчик притишив голос і споважнів. — Я маю план, як зробити, щоб таємниця безпечного виготовлення фракспилу ніколи не попала в нечисті руки. Але мені його не здійснити без вашої допомоги.

— Кажи, що робити, Живчику, хлопче мій, — відказав Професор Темрявознавства. — Кажи — і затримки за мною не буде.

Коли споночіло, Живчик і Камінний Штурман слідом за Професором покинули його робітню. Вони спустилися тими самими крученими сходами, буркочучи та охаючи, коли важка скриня товклася об стіни. На першому поверсі, замість вийти дверима, професор повів їх униз іще одним маршем сходів, а потім через вузький склепінчастий прохід вони потрапили в тунель. Там було темно й вільготно, і тільки тьмяне ліхтарне сяйво зі скрині освітлювало їм шлях.

— Крий Боже, запалювати смолоскип: це виведе бурефракс зі стану стійкої рівноваги, — остеріг Професор.

Вони все йшли і йшли: петляли туди-сюди, спускалися східцями та похилими переходами, помалу верстаючи свою дорогу до серця летючої скелі. Живчик відчував, як у нього за спиною дедалі пристає Камінний штурман. Він знав: її сила ось-ось вичерпається.

— Ще далеко? — запитав Живчик.

— Вважай, ми вже там, — відповів Професор. — Ще один закрут — і…

— Стій! Хто йде?

Професор зупинився як уритий. Живчик, — устежити в темних тунелях за чорною мантією було понад його спромогу, — з усього розгону наскочив на нього. Моджін тривожно рохнула і впустила скриню — просто собі на ноги, — після чого рохнула знов, тепер уже з болю. Серед цього всього шарварку вирізнився хворобливий Професорів голос.

— Це ти, Смілоголове? — запитав він. — Це я, Професор Темрявознавства. Мені треба пройти у скарбівню.

— Не можна, — пролунала похмура вартівникова відповідь.

— Я… Я… Даруйте, будь ласка, — зашкабарчав Професор. — Як ти смієш не пускати мене?

— Наказ Найвищого Академіка.

— Що? — вигукнув Професор. — Але ж ми обидва знаємо: провідник Вілнікс Помполніус ніколи навіть не снив поширювати на мене такий наказ. Тож-бо пропусти мене. Мерщій!

— Нікому не вільно переступати поріг скарбівні, — раптом оскаженів Смілоголов. — Ані спілчанинові, ані академікові. — Він підніс лампу до Професорового обличчя. — А вам і поготів. Такий наказ самого Вілнікса Помполніуса. Ба більше, ви повинні здати свій ключ.

— Здати ключ? Тільки через мій труп! — спалахнув Професор.

— Якщо вам кортить — що ж, так тому й бути, — почулася відповідь, од якої кров холола в жилах.

Лампа із брязком опустилася на землю, і Живчик почув шваркіт меча та дзвін кинджала, вихоплюваних із піхов. Через Професорове плече він приглянувся до вартівника, що зводив нанівець їхній намір.

— Плескатоголовець, — пробуркотав він сам до себе. — Як це я не здогадався?

Поки Живчик видивлявся на чванькуватого гобліна, — той увесь сяяв сережками, золотими зубами та лезами, — у грудях хлопцеві закипала шалена лють і зненависть. Як сміє цей дикун, цей плескатоголовий гоблін ставати їм поперек дороги, коли вони прибули з такої далечі і з такими трофеями і коли жар-птиця уже майже у жмені?

— Любий мій Смілоголове, — умовляв Професор. — Тут, либонь, якесь непорозуміння. Невже вам так важко впустити нас на хвилину до скарбниці? Жодна душа ніколи про це не знатиме і…

Ураз перед очима у Живчика поплив червоний туман. Він і собі вихопив меча з піхов і скочив наперед.

— Упускай нас, вовчої сучки сину! — заревів він.

На мить плескатоголовець отетерів, але тільки на мить. На губах його заграв лихий усміх, він прибрав бойової постави і навально порвався вперед, мірячи мечем Живчикові в горло. Той відсахнувся і відбив удар. Два мечі яро схрестилися, і — оглушений жахливої сили ударом — Живчик поточився назад. Смілоголов духом

1 ... 58 59 60 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурелов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бурелов"