Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

напруження відбили атаки погано вишколених стрільців Тютюнника – у більшості недавніх повстанців. Отож наступальна операція на київському напрямі І і III галицьких корпусів почалася з боїв за Жмеринку. 8 серпня 5-та Сокальська і 6-та Равська бригади І Корпусу зайняли Браїлів і, таким чином, обійшли Жмеринку з півночі. В ніч на 9 серпня пішла на штурм з півдня 8-ма Самбірська та 11-та Стрийська бригади III корпусу. «До наступу на Жмеринку вислало дві бригади 8 і 11-ту, – згадував пізніше генерал А. Кравс. – Без яких-небудь втрат і без якогось поважнішого спротиву більшовиків взяли ми Жмеринку. Мене здивувало, що Армія Отамана Петлюри так довго до цього не могла здобути Жмеринку. Думаю, що вона ніколи поважно до цього не бралася»[391].

Під загрозою оточення червоні війська залишили Жмеринку поспіхом. Відступаючи залізницею на Вінницю, вони викинули з Браїлова 6-ту бригаду сотника Ю. Головінського і з боями просували свої ешелони і сім панцирних поїздів на північ. На станції Жмеринка галичанам дісталися значні трофеї: 700 вагонів і десятки паровозів.

Успіх галицьких корпусів відкрив дорогу на Вінницю – важливий стратегічний пункт на Правобережжі. Розвиваючи наступ із району Літина, Запорозька група полковника Сальського увірвалася у Вінницю, але скоро її відтіснили червоні частини. Тільки ввечері, коли підійшли бригади III корпусу генерала Кравса, запорожці зі стрільцями бригади Ю. Головінського зайняли Вінницю. «Населення було нам дуже раде, – згадував А. Кравс, – і відносилось до нас як до освободителів від більшовицького терору. Більшовики страшно шаліли у Вінниці. Розказували мені, що за їх панування згинуло тоді з рук чрезвичайки понад 5 тисяч осіб»[392].

У ті погожі серпневі дні Вінницю оголошено тимчасовою столицею УНР. На честь цієї події відбувся військовий парад. Із причепуреного балкону готелю Симон Петлюра привітав запорозьку кінноту, галицьких стрільців та артилеристів.

Слід визнати, що цим успіхам сприяв низький морально-бойовий стан більшовицького війська. 22 липня Х. Раковський телеграфував з Києва у Кременчук голові Реввійськради Російської республіки Л. Троцькому: «Я настійно підтримую свій намір приїхати сюди. Перше. Реорганізація Дванадцятої просувається черепашими кроками. Тепер вона є найсильнішим вогнищем партизанщини. Таращанці, богунці, ніжинці (полки 1-ї Радянської дивізії М. Щорса. – Авт.) перетворилися на справжніх бандитів, у порівнянні з якими петлюрівці є зразковими»[393]. Однак це звернення не дало позитивних результатів, бо у серпні той же Раковський писав уже В. Леніну: «Становище 12-ї армії важке. Вона залишилася в повному розумінні слова партизанською. Безчинства наших частин є одною з причин невдоволення селян. Полки, які оперують на Галицькому кордоні, Таращанський, Богунський і Ніжинський перетворилися на справжні бандитські полчища. Звільнювані ними міста і села розграбовуються. Серед них є антисемітський і антирадянський настрій, вони влаштовують погроми… Це становище посилюється тією обставиною, що петлюрівська армія, яка в січні і лютому нагадувала наших партизанів, сильно підтягнулась і в порівнянні з нашою армією є армією зразковою, має величезні кошти, платить за вільними цінами, не реквізує і завдяки цьому здобуває собі симпатії населення»[394].

Слід зазначити, що в цей період у складі українських військ, які брали участь в операціях, дві третини складали частини УГА.

Якщо на північному фронті операція розвивалася більш-менш успішно, ситуація на півдні складалась не зовсім вдало. Група полковника О. Удовиченка, підсилена 11-ю галицькою бригадою отамана Шлессера, намагалася пробитись на Одесу, а група Тютюнника з бригадою УСС – на Христинівку. Але частини 45 і 58-ї радянських дивізій зупинили їх під Бірзулою.

Як бачимо, становище диктувало потребу об’єднати управління обома українськими арміями. До речі, Начальна команда ще на початку операцій висунула цю пропозицію. Та лише 11 серпня після невиправдано довгих переговорів сформовано Штаб Головного Отамана, на чолі якого став генерал Микола Юнаків. Його заступником від УГА призначено генерала Віктора Курмановича. Референта Є. Петрушевича у військових питаннях полковника А. Долєжаля призначено начальником оперативного відділу.

Перший оперативний наказ Штабу від 12 серпня визначав головним завданням операцій звільнення Правобережжя і столиці України Києва від більшовицьких армій. З цією метою були створені три групи: захід – корпус полковника Вольфа і група СС Коновальця, яка наступала на Шепетівку, Коростень, Середня група – галицькі корпуси Микитки і Кравса та Запорізька група – отримали завдання визволити Київ, схід – групи Тютюнника, Удовиченка та дві бригади УГА – діяла в напрямку Одеси. Збройні сили нараховували 33 тис. багнетів, 335 гармат, 1100 кулеметів. А разом з протибільшовицькими повстанськими загонами на Правобережжі українці мали щонайменше 130 тис. бійців[395]. При вмілому їх використанні можна було домогтися значного успіху.

Отямившись після невдачі під Старокостянтиновом, полковник А. Вольф підтягнув резерви і 14 серпня оволодів містом. Через два дні січовики Коновальця здобули Шепетівку. Щоправда, її знову відбили польські улани, які нагло ввірвалися сюди того ж дня. 21 серпня група СС зайняла Житомир. Слід зазначити, що Є. Коновалець не випадково відмовився діяти на лівому крилі фронту – кілька разів його частини вступали у сутички з підрозділами польської кінноти[396].

Тільки після виходу групи А. Вольфа в район Шепетівки та перегрупування сил обережний і розважливий генерал А. Кравс 14 серпня розпочав наступ на Козятин. Частини 44-ї дивізії відходили майже без опору. Але, скориставшись затримкою в ході операції, підтягнули до Козятина свіжі сили. І коли Коломийська бригада з ходу увірвалась у місто, зустрічним ударом при підтримці трьох бронепоїздів відкинули галичан на південь.

Того ж напруженого дня війська полковника О. Микитки захопили Бердичів. Галичанам дісталися чималі трофеї: два панцирні поїзди, 11 гармат, 50 кулеметів, тисяча вагонів з паровозами. Невдовзі сюди приїхав Є. Петрушевич, де зустрівся із стрілецтвом Янівської бригади.

Нарешті добилися успіху частини східної групи. Протягом тижня Ю. Тютюнник оволодів Брацлавом, Гайсином, вийшов під Христинівку і Умань. У цьому районі оперували кілька повстанських загонів, серед яких найбільшим був загін отамана Зеленого – три тисячі бойовиків. Згідно з домовленістю з Петлюрою, отаман Зелений наступав на Київ через Білу Церкву і Канів. Однак частинам Удовиченка так і не вдалося зайняти Бірзулу. Мало того, в боях 16–19 серпня дивізія Якіра при підтримці бронепоїздів і кінноти відтіснила групу Удовиченка на північ. Кинута їм на поміч Стрийська бригада відновила становище, але більшого не досягла.

У ці дні до штабу Головного Отамана у Вінницю йшли переможні реляції від полковника А. Вольфа. 21 серпня його корпус зайняв Житомир і вирішив зачекати групу СС, яку на кілька днів затримали сутички з поляками. 23 серпня полковник Є. Коновалець телеграфував до штабу Головного Отамана: «Поляки сьогодні о