Читати книгу - "Мальви. Орда"

— Подай мені свою шаблю, хане, — відказав Хмельницький. Він узяв з рук Іслам–Ґірея карабелу, поцілував лезо і рік: — Присягаюся творцеві всієї видимої й невидимої тварі, що все, чого прошу в його ханської милості, роблю без підступності і зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, Боже, щоб ця шабля відділила мою голову від тіла.

— Тяжка клятва, — мовив хан, — але закликаєш ти в свідки свого Бога. Залиш мені своїх достойних аманатів[162], гетьмане.

— Хане, одного мого сина замордував бузувір Чаплинський. Другого залишаю тобі заручником, — хрипко вимовив Хмельницький, і біль зсудомив його обличчя.

Іслам–Ґірей вдоволено хитнув головою і на знак згоди плеснув долонею по стегнах.

— Сказав пророк, хай благословить його Аллах: дружба з мудрим — це користь вірі. Що ж, Іхмеліскі, я згоден на спілку з тобою. Та до війни я ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському беєві йти тобі на допомогу з ногаями.

Хан показав рукою на сановників, що стояли збоку, Хмельницький приглянувся до них і аж тепер упізнав обличчя Туґай–бея. Очі в гетьмана просвітліли, він уклонився ханові і його достойникам.

Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими палацами. Був Великдень, другого квітня.

Хмельницькому ж — не до Великодня. Чорно зажурений сидів у кімнаті старого вірменина Аветик–оглу, і здавалося йому, що в нього відібрали руки. Його сокіл — Тиміш — у ханському дворі, і життя сина залежить від першої битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там — або перемога, і воля народові, і воля синові, або ж ще темніша ніч в Україні і кайдани галерного весляра на руках Тимоша.

Козаки святкували Великдень. Виносили з крамниць вино, цідили глечиками, гомін і регіт вривалися у вікна ханських кімнат.

— Ґяури святкують свій байрам, — доповіли слуги ханові.

Іслам–Ґірей велів викотити козакам три бочки вина і зарізати п’ятнадцять баранів на знак милості.

А тоді закурилися вогнища, захмеліли голови козацькі, і покотилася над чужою тісною землею широка, як дикі степи, могутня, як води на дніпровських порогах, — пісня:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає,

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає!

І вдарилася пісня туманними дитячими спогадами і материнським болем і тільки що відчутою тугою в серце жінки, що стояла за мушарабіями на Соколиній башті.

— Хто ви, звідки ви тут узялися? — шептала Мальва–Соломія материнською мовою, притулившись чолом до самшитової решітки, не помічаючи єхидно підозріливих очей євнуха, що стояв за колоною внизу.

— Звідки ви тут узялися так пізно?!

Розділ сімнадцятий

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі!..

Українська народна пісня

Сімсот річок і чотири — всі в Дніпр упали, а одна річка, сама невеличка, Дніпрові всю правду сказала… Та й повіяв вітер низовий на рямини кедрові, на вітрила персові і розніс славу про козацьку розправу та по всьому великому світу.

Ой що ж то за Хміль?

Шугала козацька пісня над бистрими ріками, над тихими морями і за тридев’ятими землями, та не про той хміль, що по тичині в’ється, а про славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився і до схід сонця, як ще не світало, вражою кров’ю умився!

Завмер на мить світ — а догулював він, задиханий і стомлений, тридцятилітній кривавий танець, чекаючи останнього акорду, — завмер у подиві й тривозі: хто сколихнув повітря незнаною визвольною музикою, звідки новий музика взявся?

Хмельницький? Який — Хмельницький?

Гей, а чи не знали його досі? То ж чия слава три роки тому прогриміла від Дюнкерка до Сараґоси, коли–то граф де Брежі[163] склав кондиції з королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тоді старий дипломат сам подивляв хоробрість запорожців і воєнний талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостійний похід козацтва в спілці з татарами на Польщу, і він запропонував французьку допомогу королеві.

Той самий Хміль! Подався ґабсбурзький дипломат Франц Лізоля до цісаря намовляти його, щоб узяв при цій нагоді Польщу під свій протекторат; вождь англійських індепендентів Олівер Кромвель привітав гетьмана України з перемогою над католиками; причаївся претендент на польський престол семигородський князь Юрій Ракочі; венеціанці потирали вдоволено руки: Польща мусить вступити у війну з Туреччиною.

А Хмельницький ішов з–під Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами, переможна пісня лунала над розбурханим світом, досягнувши Кримської землі.

— Що ж то за Хміль? — загомоніли сеймени при ханському дворі, зашепталися купці на ясир–базарі, засичали єзуїти на Ермене–маале. Тільки Іслам–Ґірей мовчав, ніби не відаючи того, що перекопський opбей Туґай крокує поруч із Хмельницьким по Україні з шістьма тисячами ногаїв.

Шістнадцятирічний аманат Тиміш Хмельниченко перебував у Чуфут–кале на правах знатного бранця, очікуючи листа від батька. Перемога чи знову невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного весляра? Юному лицареві, що виріс у сідлі, вмів стріляти з рушниці з–під черева коня, а з лука — правою і лівою рукою, вузькою була караїмська фортеця, обступлена з усіх боків глибокими проваллями; вузькою була печера, в якій мусив мешкати, непривітними й чужими здавалися понурі караїми, що жили, наче кроти, в кам’яних норах і насторожено придивлялися до нового поселенця.

Від батька звістка не надходила. Одного квітневого ранку незвичний гамір почувся біля входу до підземелля, до гетьманича долинуло настирливе «Темиш, Темиш!», мешканці печерного міста чогось домагалися у вартових, і в їхніх викриках вчувалася погроза. Тиміш підійшов до виходу, вартовий сеймен затримав його і наказав не виходити. Тільки ввечері, коли караїми спали, вартові покликали Тимоша і, тихо крадучись, провели його через східну браму фортеці. Ханський заложник опинився вночі у знайомому будинку старого вірменина Аветик–оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький.

Господар розповів Тимошеві новину, що вже встигла облетіти світ: батько переміг під Жовтими Водами. А міг був і не дізнатися. Звитяга козацького війська мало що не освятилася кров’ю гетьманського сина. Реєстрові козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький, перейшли на бік гетьмана, скаравши на смерть старшин–зрадників Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Вістка про вбивство потомственого караїма — переяславського полковника Ілляша — дійшла до Чуфут–кале, і караїми зажадали крові за кров.

У перший день свого перебування на Ермене–маале