Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Оскар робив усе це не через те, скажімо, що прийшов до церкви вперше по тому, як його тут похрестили, тобто не в січні тридцять сьомого, а на Страсному тижні того самого року. Матуся цілу зиму докладала зусиль, щоб, ревно сповідаючись, якось дати лад своїм взаєминам з Яном Бронським. Тож Оскар мав досить часу й субот для того, щоб продумати свій запланований намір, проклясти її, виправдати, виносити новий план, обміркувати його з усіх боків і нарешті, відкинувши всі попередні, просто здійснити його за допомогою молитви на східцях перед вівтарем у Страсний понеділок.

Матуся виявила бажання висповідатись іще до розпалу великодньої метушні, тож увечері Страсного понеділка взяла мене за руку, і ми рушили вздовж Лабесвеґ, на розі біля Нового базару завернули на Ельзенштрасе, потім — Марієнштрасе, повз крамницю різника Вольґемута, біля Кляйнгамерпарку — ліворуч, підземним перехом під залізничною колією, де на голову завжди капало щось жовтувате й огидне, дійшли до церкви Серця Ісусового, що якраз навпроти залізничного насипу, й ступили досередини.

Прийшли ми пізно. Перед сповідальнею чекали вже тільки дві старі жінки та сором'язливий молодик. Поки матуся готувалася очистити своє сумління — послинюючи великого пальця, вона гортала реєстр гріхів, як ото гортають конторську книгу, коли заповнюють податкову декларацію, — я сповз із дубового сидіння й, намагаючись не потрапляти на очі серцю Ісусовому та гімнастові на хресті, прослизнув до вівтаря в лівій ніші.

Діяти треба було якомога швидше, проте я все ж таки не забув про Introitus.[1] Три східці — й Introibo ab altere Dei.[2] До Господа Бога, що дарує мені втіху від юних літ моїх. Геть барабана з шиї, і, протягло виводи чи Kyrie,[3] — на хмаровиння, жодної миті не затримуватися біля поливальничка, ба більше, незадовго до Gloria[4] перечепити бляшанку на Ісуса, та обережніше з німбом, а тепер — униз із хмаровиння, перепочинок, відпущення й прощення, але треба ще встигнути стромити палички до Ісусових долонь, згорнених саме для цього; один східець, два, три, я здіймаю догори очі, ще трохи килимової доріжки, нарешті кам'яні плити й молитовний ослінчик для Оскара, який стає навколішки на подушечку й, склавши долонями перед собою руки барабанщика — Gloria in excelsis Deo,[5] — раз у раз позирає повз них на Ісуса з барабаном, сподіваючись на чудо: чи ж таки забарабанить? Чи він не вміє барабанити? Чи йому барабанити не можна? Або він забарабанить, або він — Ісус не справдешній, скоріше вже Оскар — справдешній Ісус, а не цей, якщо він, звісно, так і не забарабанить.

Коли хочеш чуда, вмій чекати. Тож я й чекав, і спершу робив це терпляче, хоч, може, й не досить терпляче, бо що довше проказував я слова: «Очі всіх на тебе сподіваються, о Господи», замінивши, відповідно до свого наміру, «очі» на «вуха», то глибше розчарування поймало Оскара на тому молитовному ослінчику. Щоправда, він давав Господу всілякі шанси, заплющував очі, щоб той, поки за ним не підглядають, швидше зважився, нехай навіть іще й незграбно, розпочати, та зрештою, після третього «Credo»,[6] після Отця, Творця, видимого й невидимого, а також після Сина єдинородного, від Отця... істинний від істинного... зачатий, не сотворений... той і той — одне ціле... завдяки йому... задля нас і в ім'я нас він зійшов... прибрав подобу... став... навіть був... він був унизу... поховали... воскрес, як і сказано... піднісся... посів місце поруч... вершитиме суд над мертвими... і нема кінця-краю... вірую в... буде з тим... одночасно... промовляв через... вірую в єдину, святу, католицьку і...

Ні, тут я відчував лише його запах — запах католицизму. Про віру навряд чи вже варто було й згадувати. Та й до запаху мені було байдуже, я сподівався на інше: я хотів почути власну бляшанку, Ісус мав виконати моє бажання, подарувати мені невеличке, неголосне чудо! Його не конче було доводити до грому, сюди не конче мав щодуху прибігти вікарій Рашцея, і його велебності Вінке, щоб побачити чудо, теж не треба було над силу перти сюди свою тлусту плоть, а потім з протоколами до єпископату в Оліві, а тоді з єпископським висновком — до Риму. Ні, щодо цього шанолюбство мене не шкребло, Оскар не хотів, щоб його прилучали до святих. Він хотів невеличкого, але тільки свого чуда, щоб побачити й почути, щоб раз і назавжди зрозуміти, як йому, Оскарові, барабанити — за чи проти, щоб знати, хто з двох синьооких близнюків надалі матиме право називатися Ісусом.

Я сидів і чекав. «А матуся, — промайнула в мене тривожна думка, — тим часом у сповідальні й уже перейшла, мабуть, шосту заповідь». Дідок, що завжди швендяє в церквах, прошвендяв повз головний вівтар, а тоді й повз той, який стояв у лівому бічному нефі, привітав Діву Марію з хлоп'ям, завважив, певно, й барабана, тільки не здогадався, що то таке. І, старіючи на очах, почовгав собі далі.

Час, як мені здається, спливав, а Ісус бити в барабан і не думав. З хорів долинали голоси. Я вже потерпав, щоб там нікому не прийшло в голову сісти за орган. Ще, міркував я, влаштують, чого доброго, перед Великоднем репетицію, і тоді в їхньому гуркоті потоне тихесенький дріб малого Ісуса, коли той саме надумає барабанити.

Але орган не грав. А Ісус не барабанив. Чуда не ставалось, і я, хруснувши коліньми, підвівся з подушечки; розчарований і набурмосений, я почвалав килимковою доріжкою, переступаючи зі східця на східець, хоч тепер уже й не проказував усіх молитов, які тільки знав, а тоді вибрався на гіпсове хмаровиння, поперекидавши дорогою недорогі квіти. Я хотів забрати в того дурноверхого голого пуцьвірінка свого барабана.

Я й тепер визнаю і кажу про це знов і знов; так, я припустився помилки, коли надумав його вчити. І надала ж мені лиха година забрати в нього палички, лишивши йому бляшанку, й тими паличками спершу тихенько, а тоді вже гучніше, як ото часом робить нетерплячий учитель, щось набарабанити тому фальшивому Ісусикові й знов стромити палички йому до рук — щоб він показав, чого навчився в Оскара.