Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

Медики приклеювали системи пластиром, процес повторювався. Чон До підняв койку, запхав під неї ящик, хлопець тихо зронив голову на груди, і Чона До відправили відносити теплі пакети до холодильника. Життя цього хлопчика, справді життя, буквально перелили в оці пакети, які Чон До тримав у руках, і було відчуття, що в них він іще живий, а Чон До особисто топить його, кинувши в крижану воду. Чомусь він гадав, що теплі пакети спливуть, але вони одразу пішли на дно.

Моннан прошепотіла йому:

- Знайди собі черевики!

Чон До невпевнено глянув на неї, але зробив, як було сказано.

Тільки в одного чоловіка був той самий розмір, що в Чона До. Верх тих черевиків був латаний-перелатаний, а підошви залишилися від військових чобіт. Уві сні власник черевиків видавав якесь хрипке квакання, немовби горлом йому йшли бульбашки й лопалися в роті.

- Бери! - сказала Моннан.

Чон До став розшнуровувати черевики. Вони не змусять його взути робочі черевики, хіба що в них буде в запасі ще якесь гидке завдання для нього; Чон До міг лише сподіватися, що його не змусять ховати усіх цих людей.

Коли Чон До роззував чоловіка, той почав отямлюватися.

- Води! - попрохав він, іще не розплющивши очей.

Чон До завмер на місці, сподіваючись, що той чоловік не опритомніє. Але погляд пацієнта сфокусувався.

- Ви лікар? - спитав він. - Вагонетка з рудою перевернулася - я не відчуваю ніг.

- Ні, я просто допомагаю, - відповів Чон До. І чоловік сказав правду: здається, він навіть не помітив, коли Чон До його роззув. Шкарпеток не було. Кілька пальців на ногах чоловіка були почорнілі й поламані, деяких бракувало, а з решти оцупків текла рідина чайного кольору.

- У мене все гаразд із ногами? - питав чоловік. - Я їх не відчуваю.

Чон До забрав черевики й позадкував туди, де Моннан ставила свій фотоапарат. Потрусив черевики, похлопав один об другий - ніякі пальці не випали. Чон підняв черевики по черзі й постарався висунути язик кожного якнайдалі, щоб зазирнути всередину. Але нічого не побачив. Він сподівався, що відсутні пальці відпали деінде.

Моннан підняла штатив на рівень обличчя Чона До. Дала йому сіру дощечку й крейду:

- Напиши своє ім’я і дату народження.

«Пак Чон До» - удруге за цей день написав він.

- Дата народження невідома, - сказав.

Піднявши табличку до підборіддя, він відчув себе дитиною, маленьким хлопчиком. Він подумав: «А навіщо вона мене знімає?» - але вголос не спитав.

Моннан натисла на спуск, сяйнув спалах - і все здалося інакшим. Чон До опинився по один бік яскравого світла, а оті знекровлені люди на койках - по другий бік спалаху.

Медики крикнули йому, щоб підняв чергову койку.

- Не зважай на них, - сказала вона. - Коли вони все зроблять, то спатимуть у машині, а вранці поїдуть. Треба про тебе подбати, доки не смеркло.

Моннан спитала в охоронця номер бараку для Пака Чон До. Той сказав, і вона написала цей номер Чонові До на тильному боці руки.

- Зазвичай до нас у неділю не поступають, - сказала вона. - Ти наче сам по собі. Першим ділом маєш знайти свій барак. Поспати. Завтра понеділок - а охорона по понеділках люта.

- Я маю йти, - сказав він. - У мене немає часу займатися похованням.

Вона підняла його руку й показала написаний на пальцях номер:

- Ось де ти тепер. Ти в моєму фотоапараті. А оце тепер твої черевики.

Вона повела його до якихось дверей. Він озирнувся через плече, шукаючи портрети вождів. Його раптово охопила паніка. Ну де вони поділися, саме коли потрібні?

- Гей! - крикнув один із медиків. - Він нам ще потрібен!

- Іди! - сказала Моннан. - Я про все подбаю. Знайди свій барак, поки не стемніло.

- А потім? Що мені робити потім?

- Те, що й усі, - сказала вона й витягла з кишені молочно-білу грудку пророслої кукурудзи. Віддала йому. - Якщо всі їдять швидко, їж швидко. Якщо опускають очі, коли хтось приходить, роби те саме. Якщо когось звинувачують, приєднуйся.

Коли Чон До з черевиками в руках відчинив двері, озирнув темний табір, який зусібіч пнувся вгору крижаними ущелинами великого гірського масиву, вершини якого ще відблискували останніми променями призахідного сонця. Він бачив на схилах світліші плями входів до шахт, де мигтять із глибини смолоскипи шахтарів. Звідти люди витягували вагонетки, на яких зблискували прожектори з вишок, вони відображувались у ставках, куди скидали шлак.

Усюди вогні багать, на яких варилася вечеря, відблискували на бараках-гармошках, і він закашлявся від ядучого диму сирого хмизу. Він не знав, де ця тюрма. Не знав навіть її назви.

- Нікому не показуй, свій апарат, коли знімаєш, - сказала йому Моннан. - Я тебе за пару днів знайду.

Він заплющив очі. Здавалося, його вухо могло виокремити тихе скімлення бляшаних дахів під вечірнім вітром, рипіння цвяхів, стиснутих деревиною, що холоне, і людських кісток, які коцюбляться й ціпеніють від холоду на тридцяти тисячах нар. Чувся Чонові До навіть повільний рип, з яким оберталися прожектори на вишках, чулося й гудіння електрики в дротах по периметру й крижане потріскування ізоляторів на стовпах. Скоро він опиниться посеред цього всього - знову в трюмі, тільки тепер не буде ні поверхні, ні палуби, тільки повільна нескінченна хитавиця того, що буде далі.

Моннан показала на черевики в його руці:

- У тебе їх спробують відібрати. Битися ти можеш?

- Ага, - сказав Чон До.

- Тоді взуй їх, - сказала Моннан.

Засовувати ногу в черевик, де щойно були старі липкі пальці, - це десь як відчиняти люк до тунелю під ДМЗ чи ловити незнайомця на японських берегах: просто вдихнути - і вперед. Заплющивши очі, Чон До глибоко вдихнув і сунув руку в сирий черевик, пошурував пальцями в різні боки, промацуючи шлях. Урешті він розвернув зап’ястя так, щоб дістати до глибини, і витяг те, що мав витягти. Побачив і насупив брови.

Він озирнувся, глянув на медиків, на приречених і напівмертвих.

- Я був зразковим громадянином, - сказав Чон До їй. - Героєм держави, - додав.

І тоді зробив крок за двері у своїх нових черевиках - у темну безвість, і відтоді нічого невідомо про громадянина на ім’я Пак Чон До.

Частина друга

Зізнання командира Ґа