Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

раз була приємно вражена, що поета, який прожив тут усього дев’ять років життя, знають всі, і у школі висить його портрет, цитати з віршів. Власне музей тут був у коридорі: старі світлини, вишивки, малюнки, етнокуточок. Я розповіла пані Світлані історію моїх стосунків з Козловським і віддала книжку «Гірчичне зерно». Щось стисло мені серце, може, жаль, що так пізно. Але все-таки книжка тепер там, де вона повинна бути.

А тоді я пішла шукати місце, де була хата священика Козловського. Я тримала в руці фото тієї хати. Якийсь місцевий крутелик розібрав хату, але люди не дозволили йому там побудуватись.

Я знову пішла повз цвинтар і стріла на дорозі згорблену бабусю, яка пояснила, де саме хата Козловських. Вона навіть першою привіталась, випередивши мене. Я знайшла покинуту криницю, фундамент в бур’янах. Мене весь час не покидало відчуття, що я тут була вже колись. До мене підійшла старша жінка зі стареньким псом, дуже лагідним, і легко вступила зі мною в бесіду. Вона розповіла, який то гарний був будинок, який теплий. Там діти навчались до 4-го класу, а внизу є великі пивниці, де люди ховались під час війни, а сад був дуже великий і тягнувся аж поза церкву. А он там Дністер, — і вона показала верби на обрії і широку болотисту заплаву, де ніхто не будується, бо може підтопити. Я гладила старого пса, слухала жінку, наче була знайома з нею багато років, і мені так було спокійно і затишно, наче не війна зараз, наче не було кривавої зими 2014 року, наче я вдома. Село огортало мене теплом, на небі відбувалась передгрозова містерія. Я поквапилася на зупинку, я майже бігла. Гроза наздоганяла мене. Я згадала слова Козловського, які цитував Франко у передмові: «Мене страшно завела любов: у мене були хвилі, які ви так чудово прибрали “Зів’ялим листям”». Це село пам’ятало Козловського, хоч він нічого для нього не зробив, а Нагуєвичі досі тихо ненавидять Франка, який зробив для них все, що міг, і навіть більше. Може, не варто було йому так тулитись до родини, не ходити босим по рибу, не збирати гриби, а приїжджати паном у фіякрі й дивитися так, щоб усі кланялись?

Зараз я сиджу у своїй львівській квартирі, гортаю старий передрукований зшиток. Я тоді передрукувала лише найтрагічніші вірші Козловського, які більше відповідали моїй тодішній натурі. Тонкі риси видовженого обличчя, іронічно підібгані вуста, юнацький цинізм… 26 липня 1897 року.

Просьба

Не хочу сліз, щоб їх по мні лили,

Не хочу молитов, ні жалю,

Лиш прошу, щоб умерти не дали,

Де на соломі у шпиталю.

Перші рядки мені були близькі тридцять років тому, останні два… Втім, мені все одно, як я помру. Життя мені завжди видавалося несправедливо довгим.

Зненацька я усвідомлюю, що Олександер вчився у Львові, в політехніці, як і той юний Леонтович з Урожа, якого теж завело кохання, що вони могли бути ровесниками, і знати один одного. Отже, у мене є шанс дізнатися ще щось, якщо я піду в Музей політехніки, подивлюсь списки студентів. Як же мені таке раніше не спало на думку?

Соколів

А тепер я розповім про мертве місто Соколів. Ніхто про нього не знає, і сама я довідалась про цю трагедію цілком випадково. Трагічні події, особистості завжди залишають подряпину в моїй пам’яті. Я була в Стрию, в аграрному коледжі, де аж три музеї, дуже славне місце, і викладач показала мені світлину, чорно-білу: «А на цьому полі колись стояло місто, яке зникло в Другу світову війну. Тепер там все розорали і стоїть лише фігура Матері Божої, єдине, що залишилось від міста Соколів».

Ця репліка і стала моєю подряпиною. Я знала, що Соколів від Стрия розташований за 17 км, але знайти його на карті — вже не знайдеш. Кілька років я намагалась щось дізнатися про історію Соколіва — ніде нічого. Хто його знищив, чому — теж ніхто не знав. Я вже думала поїхати у Стрийський краєзнавчий музей, коли згадала раптом письменника Володимира Кепича і написала йому. Невдовзі він надіслав мені вирізки з районної газети — статтю Романа Пастуха. Власне, то було єдине джерело інформації.

Соколів заснував 1511 року підсуддя зі Львова Ян Дідушицький, і весь цей час місто належало цій родині, представники якої відомі тепер як колекціонери й меценати. Останній власник Соколіва Станіслав Дідушицький покинув місто з дружиною і чотирма дітьми у серпні 1939 року. Він втратив величезне квітуче господарство: рибні стави, трояндові плантації, сади і стайні, повні худоби. За чотири роки там стала пустеля. З 770 мешканців, серед яких було 230 євреїв, 10 німців, а решта — поляки, не залишилось нікого. Більшість із них були вбиті.

Пізно восени я зважилась туди поїхати, хоч то не так просто, бо Кепич не зумів мені пояснити все як слід. Автобусів до Великих Дідушич повно, а там рукою подати до Соколіва. Я була з приятелькою. Ми сіли на автостанції, що за містом, в автобус, нас висадили на трасі, і все одно довелося йти добрий шмат. Якась рівнина, місточки, під якими текла річка, жодних ставів. Вбога руда і тоскна рівнина. Десь на обрії пасли худобу. Ми самі здогадалися, де був Соколів, по рештках фундаменту, це мала бути школа. У статті писалось, що Соколів тягнувся у вигляді довгої вулиці. По один бік були будинки поляків (муровані), по інший — дерев’яні хатки євреїв. Власне, всі вони обслуговували маєток і заклади містечка. Українців тут не мешкало зовсім. Але їх було повно в довколишніх селах. Війна розв’язала руки ненависті, як класовій, так і національній. Енкаведисти знищили урядовців, німці знищили євреїв, а партизани, як польські, так і українські, донищили решту. За вбивство поляка знищували українця, за вбивство українця — поляка. Тут не було правих і кривих, то була ганебна війна між сусідами, кривава помста, яку ніхто не міг зупинити, доки не було спалено саме місто. Я розуміла, що ніхто з місцевих мешканців в Малих та Великих Дідушичах не стане мені щось розповідати. Такі речі не розповідають чужим людям, а ще тим, хто може про них написати.

Біля дороги стояла соколівська Мадонна, розмальована, в зеленому плащі, з дитям на одній руці. Другої не було. Над