Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Не жалій його. Це пан-чарівник. Він відрубав тобі пальці, а тепер перекинувся в іншого, аби ми його не впізнали. Він нас приймав як гостей, а послав ночувати до свиней. Чаша і вино теж чарівні. Коли вип'є хтось цього напою із золотої чаші, то знає про все, що у світі діється. Тепер він вже нікого дурити не буде, бо вся його сила в наших руках.

Тікають вони від цього пана, лиш завидніло надворі, йшли вони, йшли і побачили за річкою село. Знайшли кладку і переходять річку. Назустріч їм син того пана, в котрого вони ночували. Пустельник довго не думає. Влив собі трошки вина в золоту чашу, випив, приступає до панського сина, бере його за поперек — і в плесо. За паничем лиш забулькотіло.

А на тім боці показалася молода дівчина.

— Що ти зробив? — каже вівчар. — Таж ти невинну людину погубив!

— Перейдемо річку, я тобі все розповім.

Пропустили вони дівчину, сіли на березі, і пустельник каже:

— Цей панич довго дурив дівчину, котра тепер переходила кладку. Незадовго вона народить від нього двох синів. Вона сказала йому, що вагітна, а він хотів утопити її, аби від поганої слави втекти. Женитися на бідній він не хотів. То ліпше хай один гине, ніж мають троє за пусто-дурно зі світу йти. Про це все я дізнався, як випив вина із золотої чаші. А тепер наші дороги розходяться. Я маю золоту чашу, вино і йду в опришки. Буду всіх панів карати, а ти йди куди хочеш.

— Візьми й мене з собою, — просить вівчар.

І з того дня пустельник і вівчар довго ходили по наших горах опришками і за добрих людей заступалися.

ВІТЕР КАНАРОК І СМІЛИВИЙ ХЛОПЕЦЬ[77]

На світі так часто буває, що діти в малім віці залишаються сиротами. Так сталося і з Олексою. Мати померла молодою, і він рік-другий жив з батьком, але тато знайшов собі молодицю і оженився другий раз. Мачуха ніби спершу любила хлопця, а потім кожного дня почала батька гризти:

— Я на твого хлопця робити не буду. Або відведи його геть від хати, або я піду від тебе.

Хоч і жалів за сином батько, але вже від цієї жінки дитина знайшлася. Що робити? «Я відвезу його далеко в ліс, а там звірина його з'їсть», — думав собі.

Так постановив і зробив. Але звірина хлопця не з'їла. Багато днів блукав Олекса лісами і зійшов на хату лісника. Лісник був доброю людиною, взяв його до себе з умовою, що буде кобилу пасти.

Лісник його годував, одягав, а він допомагав по господарству і пас кобилу. Через кілька раків Олекса виріс, а кобила народила лоша. Якесь це лоша було дивним — росло на очах. Через кілька місяців зробився з нього прекрасний кінь.

Одного дня викликає хлопця лісник і каже:

— Вірно ти служив мені всі ці роки. Я тебе одягав, годував, навчив читати, писати, а тепер їдь у світ і шукай свого шматка хліба. За роботу дістаєш від мене в нагороду чарівного коня.

Осідлав Олекса того коника, подякував лісникові за те, що був ріднішим за тата, і поїхав долі шукати. Виїхав він на широку дорогу і побачив серед дороги газету. Підняв і читає. А там писалося, що в тридев'ятій державі буря робить щороку велику шкоду: хліб нищить, дерева ламає, хати валить. Бурю творять малі вітри, яких насилає на князівство найстарший вітер Канарок. Хто зловить цього Канарка, то князь видасть за того свою доньку-одиначку.

Подумав над прочитаним Олекса і поїхав далі. Завела його дорога знову до лісу, а там розвилка, на розвилці— столітній дуб.

Зупинився під дубом, а якийсь голос говорить йому:

— Не їдь дорогою, що в правий бік веде, бо загинеш.

Дивиться на дуба, а там нікого нема. Не послухався.

Їде тією дорогою, що вправо веде. Заїхав над глибочезне провалля. А на тім боці провалля на камені сидить величезний птах і крилами махає. Такий страшенний вітер зчинився, що кінь під Олексою аж на задні ноги присідає.

Як вдарив коня Олекса, кінь перескочив провалля. Він птаха за крила — і прямо до князя.

А в той час до князя з'їхалося панство з цілого світу, бо в нього іменини були, і всім дуже захотілося на вітра Канарка подивитися.

Попросив князь Олексу показати гостям, чи Канарок дійсно в його руках. Олекса розв'язав вітрові крила, а той як почав ними махати, то гості вверх ногами почали до неба летіти, декотрі в порожні бочки поховалися, то почали у них так танцювати, що й коломийка до того не примусить. Один міністр зловився руками за одвірок, то ним підфівкувало, ніби шматиною.

Почав князь просити Олексу, аби втихомирив Канарка, бо вже і так багато каліцтва. Олекса зловив птаха за крила, а князь зняв свою корону і надів на голову сміливого хлопця.

А збоку стояла князева донька. Вона тієї ж хвилини підбігла до Олекси.

Через короткий час вони поженилися. Я їх обох зустрічав у Львові — ходили по місту і самі не знали, що купувати.

ПРО ХИТРОГО БРАТА[78]

Було два брати — один мав троє коней, а другий — одного. Прийшла весна, пора орати, а з бідним ніхто не хоче супружити. Всі кажуть, що в брата є троє коней, най супружить із ним.

Приходить він до старшого брата і каже:

— Дай мені, брате, коней на день, а я тобі на три свого дам.

Брат каже:

— Най так буде. Але якщо на полі скажеш «вйо, коні мої!», то я твого коня вб'ю.

Вийшли орати, запрягли в плуги, а бідняк забув про умову і каже:

— Вйо, коні мої!

Багач тоді розсердився, вдарив його коня орчиком по голові і вбив.

Що робити біднякові? Лупить із того коня шкіру і несе продавати.

Але до міста було далеко, застала його в дорозі ніч. Мусив десь заночувати.

Заходить він у село — ніде не світиться, лише в одній хаті. Приходить бідняк під вікно, а в хаті жінка з попом за столом гостяться. Придивляється, а вона з лівого боку в шафі бере горілку, з правого — ковбасу, а з печі — гусей смажених. Бідняк до дверей — зачинені. Тоді постукав. Вийшла жінка, питає:

— Кого це біда серед ночі носить?

— Прийміть переночувати, — проситься бідняк.

— Чоловічка нема дома, — відговорюється жінка, — не можу.

Повертається бідняк із-під хати та