Читати книгу - "№1"

двоє, там користає третій. Цим третім виявилася молода аспірантка, яка перевелася зі сходу. Її одразу не злюбили. Женя. І це ім’я різало вуха навіть найбільш толерантним, ліберальним викладачам. Воно було важчим за повітря, і тому зависало в густому ефірі кафедри, як какашка в космічній невагомості. Дівчина як дівчина, але щось у ній було антипатичне. Вона одягала облягаючий пуловер поверх таких же облягаючих лосин, і це виглядало дещо вульгарно, плюс високі підбори на сучкуватих ногах. Волосся вона ніколи не збирала ні в пучок, ні у хвостик, воно просто теліпалося і наелектризовувалося від синтетики. Тому іноді прилипало до інших людей, а це бісило. Розмовляла вона ніби українською, але з характерно м’якими чь, шь, щь. Мій товариш теж теоретично міг би взяти цей другий курс, тому Жені так само не злюбив.

— Ой, не вимовляй цього імені! Брр.

Вона була привітна, все нормально, намагалася потоваришувати з колегами, але всі вони обмотувалися в харчову плівку, аби не контактувати з нею. У ній була якась недоговореність.

Мама була такою самою — давно, коли ще працювала. Вона мовбито з усіма контактувала й була в добрих стосунках, але завжди тримала виразну дистанцію, як це пишуть на тролейбусах. Я успадкував від неї невміння близько підпускати людей. Вона з кожним роком після розлучення обростала новим кільцем деревини, і темпам її здерев’яніння міг би позаздрити навіть бамбук. Їй було комфортно ні з ким не ділитися нічим надто інтимним. Бачачи її внутрішню самодовершеність, мені був цілком зрозумілим феномен самітників та аскетів. Я й сам був пустельником, який мусів підкорити безлюддя, аби нарешті дістатися берега, де чекала каравела з трьома щоглами, і вона повезе мене назустріч мегаполісам і континентам. Мамі добре було з собою, не треба було розхлюпуватися. Та й особливо не було чим. Неділя, ранок, транспарентні промені заливають усю кімнату, мама дивиться телевізор, «Утреннюю почту», і сушить волосся. До сушки за допомоги чогось схожого на трубу під’єднано своєрідну шапку з дірочками. Сушка однотонно гудить, дірявчаста шапка напинається від теплого повітря, мама тримає пальці розчепіреними, бо щойно нанесла лак, він смердить ацетоном, мама плавно махає руками вверх-униз, як дириґент, щоби лак швидше сохнув, воркотання сушки дещо перекрикує Пугачова з новим хітом, за вікном лагідна погода, яму для нового мерця викопано, її видно навіть звідси, автобуси з відчиненими передніми дверима чекають на своїх пасажирів, ми підемо до бабці на чанахи, мені дістанеться найбільший кусень м’яса, сьогодні ховатимуть водія вантажівки з силікатного заводу, сюди з’їдуться інші машини і будуть бібкати під час закопування, в цьому є щось зворушливе й фамільне, я в новій шкіряній куртці йтиму поряд із мамою попри пологовий будинок, із вікон визиратимуть новоспечені мамочки, під вікнами стоятимуть новоспечені папочки з тюльпанами, а ввечері буде трансляція з Юрмали, але якщо нам не сподобається, то в нас є антена на Польщу, там ближче до півночі крутять імпортні фільми жахів про закинуті вілли з привидами попередніх жильців. Які друзі? Навіщо?

Коли я виріс, то мої друзі мусіли бути вар’ятами, аби стати моїми друзями. А в мами, навпаки, — вони мусіли бути тихіше трави, нижче води. Вони не могли виходити за межі коробки, в яку були поміщені радянські гражданє. Мама завжди знала про них усе найгірше. І це давало стимул тримати дистанцію. При цьому вона навіть не дбала про те, аби створювати ілюзію щирості й довірливості. У цьому не було потреби — тому що товаришування обмежувалося лише спілкуванням на роботі й запрошенням на дні народження, а вони, дякувати Богові, лише раз на рік. Якось я прочитав книжку про аутиста і все у ньому впізнав. Те саме занурення в себе, незначна потреба у вербальному і невербальному комунікуванні. Всіляке неспівпадіння зі стереотипом є рівнозначним трагедії. І абсолютне, акустичне щастя від самоти. Ці стани неодмінно пов’язані з недільним ранком, коли можна було повністю зайнятися собою. Ці ранки я любив найбільше. Бабінний магнітофон награвав Bee Gees і весь спектр italo-disco, мама з дірявою шапкою для сушіння волосся — і світ, поставлений на паузу. Сусідство з цвинтарем дуже сприятливо формує особистість. Якби я виростав у багатоквартирному мурашнику в обрамленні асфальту, то виріс би вбивцею.

— Ти вбивав? — коли Іруся познайомилася зі Стеф­ком, це було одне з перших її запитань.

— Напевно, так. Але точно не знаю.

— Ну як можна не знати, чи ти вбивав, Стефку?

— Я просто стріляв у ту сторону, звідки стріляли в мене. А чи влучав — не знаю.

— А отак прицільно, спеціально у ворога — стріляв?

— Ніколи.

Проживши ціле життя до глибокої старості, Стефко так і не знав, чи є на його рахунку вбита душа. Існує велика ймовірність того, що чоловік, який за все життя не сказав жодної нецензурщини і не пожадав жодної чужої спідниці, насправді міг бути вбивцею десятка людей. Формальним — але убивцею. Іруся точково запитала його те, про що він завжди міркував.

— Чи нестиму я відповідальність за те, що змушений був відстрілюватися, аби вижити? Чи вбивство перестає бути гріхом? — Стефко не міг розв’язати цю дилему. Ніяк.

Жоден теолог не здатен провести серйозний диспут на цю тему, тому що про це нічого не може знати людина, яка півжиття провела в бібліотеці з запахом бездіяльних знань. Про це навіть я не готовий був думати, допоки впритул не стикнувся з повісткою товариша. Про це спокійно міг би говорити Вадим, але це мене не дивує, він же зі сходу. А от я, репрезентант людиноцентричної парадиґми, зостався пошматований цими роздумами. Я досі не можу збагнути, чому люди так запекло напали на евтаназію — і водночас мліють від мілітарної естетики війни і ладні в кожному сквері відкривати обеліски загиблим солдатам. Заподіяння смерті ворогові — це, виходить, героїзм, а полегшення мук приреченого на агонію — це злочин. Куди не піду (навіть на панахидах), можна почути щедрування «смерть ворогам» — але хіба це не є зиченням їм добра і вічного супокою, якщо вірити християнській есхатології про смерть як дар і початок життя? Щось не сходиться в моїй об’ємній голові, коли смерть стає вимогою любові до батьківщини, коли смерть втрачає сакральну суть і трактується просто як фізичне знищення. Це дуже атеїстично — убити й забути. Війна вбиває благоговіння перед кончиною. Вона робить усіх атеїстами, хоча й змушує частіше шептати завчені слова потрісканими губами. Шкода, що Стефко не воював у наш час. Зараз його душа не рефлексувала би