Читати книгу - "Симпатик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я виклав йому звинувачення у підривній діяльності, змові та вбивствах, однак наполіг, що він невинний, доки його провина не доведена, — це його розсмішило.
— Ваші американські ляльковики так кажуть, але це маячня, — сказав він. — Історія, людська природа, релігія, ця війна стверджують, що все навпаки. Ми винні, доки не доведена наша невинність, навіть американці це показали. Чого б інакше їм кожного з нас вважати в’єтконгівцем? Чого б інакше їм спочатку стріляти, а вже потім ставити питання? Тому що для них усі жовті люди винні, доки не доведена їхня невинність. Американці заплуталися, бо не можуть визнати цю суперечність. Вони вірять не лише у світ божественної справедливості, в якому вся людська раса винна в гріху, а й у світське правосуддя, для якого всі люди припускано невинні. Не можна мати все відразу. Знаєте, як з цим розбираються американці? Вони прикидаються вічно невинними, байдуже, скільки разів вони цю невинність втрачали. Проблема в тому, що ті, хто наполягає на своїй невинності, вірять, що все, що вони роблять, справедливо. Принаймні ми, ті, хто вірить у свою вину, знаємо про темні речі, на які ми здатні.
Я був вражений його розумінням американської культури та психології, однак показати цього не міг. Натомість сказав:
— Вам ліпше, щоб вас вважали винним?
— Якщо ви не зрозуміли, що ваші господарі вже вірять у мою вину і поводитимуться зі мною саме так, то ви не такий розумник, як вам здається. Але це не дивно. Ви байстрюк, покруч, дефективний, як і всі гібриди.
Згадуючи про це зараз, не думаю, що він хотів мене образити. Просто йому, як більшості філософів, бракувало навичок спілкування. У такий незграбний спосіб він просто констатував те, що він, як і чимало інших, вважав науковим фактом. І все одно визнаю — тоді, в тій білій кімнаті, я розлютився. Я міг би затягнути ці допити на чимало років, якби захотів, ставити йому питання, що вели б у нікуди, начебто намагаючись знайти його слабкі місця, а насправді тримаючи його в безпеці. Але натомість усе, чого мені тоді хотілося, — довести йому, що я насправді саме такий розумний, як мені здається, тобто розумніший за нього. З нас двох лише один міг бути господарем, другий мав стати рабом.
Як я довів це йому? Якось увечері, коли сидів у себе і моя лють охолола й затверділа, я усвідомив, що я, байстрюк, зрозумів його, філософа, цілком ясно. Сила людини завжди була її слабкістю і навпаки. Слабкість можна було побачити, якщо знати, куди дивитися. Що стосується Годинникаря, він був революціонером, який прагнув відійти від найважливішого для в’єтнамця та католика — від своєї сім’ї, для якої єдиною прийнятною жертвою була жертва в ім’я Бога. Його сила була в його жертві, й це треба було знищити. Я негайно сів за стіл і написав за Годинникаря його зізнання. Наступного ранку він його прочитав, не вірячи своїм очам, тоді перечитав і подивився на мене.
— Ви кажете, що я кажу, що я педик?
— Гомосексуал, — виправив я.
— Будете розповідати про мене брудні чутки? — перепитав він. — Брехню? Я ніколи не був педиком. Мені навіть не снилося, що я педик. Це… це бруд. — Він підвищив голос, розчервонівся. — Щоб я сказав, що приєднався до революції, бо любив чоловіка? Що саме тому я втік від своєї родини? Що те, що я педик, пояснює мою любов до філософії? Те, що я педик, пояснює моє бажання зруйнувати суспільство? Що я продав революцію, щоб врятувати схопленого вами чоловіка, якого люблю? Ніхто в це не повірить!
— Тоді всім буде байдуже, коли ми надрукуємо це в газетах разом із зізнанням вашого коханця та вашими інтимними фотографіями.
— Ви не змусити мене зробити таку фотографію.
— ЦРУ має видатні таланти щодо гіпнозу та наркотиків. — Годинникар замовк, а я продовжував. — Коли про це напишуть газети, ви зрозумієте, що вас проклянуть не лише товариші революціонери. Шляху назад, до вашої родини, також не стане. Вони можуть прийняти революціонера, який покаявся чи навіть переміг, однак вони ніколи не приймуть гомосексуала, байдуже, що буде з нашою країною. Ви станете людиною, що пожертвувала всім марно. Товариші та родичі вас навіть не згадуватимуть. Та якщо ви говоритимете, це зізнання не опублікують. Ваша репутація лишиться неушкодженою, поки війна не скінчиться.
Я встав.
— Подумайте про це.
Годинникар нічого не сказав і не зробив — просто пильно дивився на зізнання. Я затримався біля дверей.
— Усе ще вважаєте мене покидьком?
— Ні, — сказав він рівним голосом. — Ви просто мудило.
Чому я це зробив? У моїй власній білій кімнаті у мене не було нічого, крім часу на обдумування цих подій, які я стер зі своєї пам’яті, подій, у яких я нині зізнаюся. Годинникар розлютив мене, підштовхнув своїм псевдонауковим осудом до ірраціональних дій. Однак він не зміг би зробити цього, якби я просто виконував свою роль крота. Натомість зізнаюсь — я дістав задоволення, роблячи те, що мав робити і не мав, допитуючи його, аж поки він не розколовся, як наказував Клод. Пізніше, в кімнаті спостереження, він поставив мені запис цієї сцени, і я дивився на себе, який дивився на Годинникаря, який дивився на своє зізнання, розуміючи, що запізнився, що він — герой фільму, з Клодом-продюсером та мною-режисером. Годинникар не міг представляти себе, тож його представляв я.
— Блискуча робота, — сказав Клод. — Ти його переграв.
Я був хорошим учнем. Я знав, чого хотів мій учитель, і, більше навіть, я насолоджувався цим схваленням за рахунок поганого учня. Бо чи не таким був Годинникар? Він вивчив те, чого вчили американці, однак різко відкинув здобуті знання. Я швидше симпатизував тому, як мислять американці, й зізнаюсь, не міг не уявляти себе на їхньому місці, коли розколював Годинникаря. Він погрожував їм, а отже, до певної міри, і мені. Але те задоволення, яке я дістав його коштом, тривало недовго. Зрештою він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Симпатик», після закриття браузера.