Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Та на цьому експедиція не скінчилася — вони попрямували до Сардинії. Треба було знову навантажити розвантажене судно.

Друга операція відбулася так само вдало, як і перша: «Юній Амелії», вочевидь, таланило.

Новий вантаж призначався для герцогства Луккського. Майже весь він складався з гаванських сигар, хересу і малаги.

Тут сталося непорозуміння з митницею, цим одвічним ворогом капітана «Юної Амелії». Один сторож лишився на місці, двох матросів поранили. Один із цих матросів був Дантес. Куля поцілила йому у праве плече, та не зачепила кістки.

Дантес був задоволений тією сутичкою і майже тішився раною; цей суворий урок показав йому, що він уміє дивитися в обличчя небезпеці й терпіти страждання. Загрозу він зустрів з усмішкою, а отримавши рану, сказав, як ото грецький філософ: «Болю, ти не лихо».

Та й смертельно пораненого сторожа він бачив, і, може, тому, що він розпалився під час тієї сутички, а може, тому, що почуття його притупилися, та те видовисько не збентежило його. Дантес уже став на той шлях, яким хотів прямувати, і йшов до поставленої мети — серце його стало мов камінь.

Побачивши, що Дантес повалився додолу, Джакопо кинувся до нього, звів на ноги і потім старанно доглядав його.

Отож, якщо світ не такий добрий, як гадав доктор Панглос, то й не такий злий він, як здавалося Дантесові, коли цей матрос, який нічого не міг чекати від товариша, крім частки прибутку на випадок його смерті, так засмутився, як подумав, що він загинув.

Слава Богу, як ми вже сказали, Едмона тільки поранили. За допомогою цілющих трав, що їх збирали сардинські бабці в таємничі, лише їм відомі дні та години, і потім продавали контрабандистам, рана незабаром загоїлася. Тоді Едмон вирішив випробувати Джакопо. Він запропонував йому віддячити часткою свого прибутку; та Джакопо відкинув ту пропозицію з обуренням.

Повага і відданість, якими пройнявся Джакопо від першого ж погляду на Едмона, призвели до того, що й Едмон відчув до Джакопо якусь приязнь. Та той більшого й не вимагав; він інстинктивно почував, що Едмон створений для вищого становища, ніж те, що посідав, хоч Едмон і намагався не показувати своєї переваги. І добрий хлопчина цілком задовольнявся тим, що Едмон спускався до нього.

У довгі години плавання, коли «Амелія» спокійно линула блакитним морем і завдяки попутному вітру, що напинав її вітрила, не потребувала нікого, крім стерничого, Едмон із морською мапою в руках ставав наставником у Джакопо, як ото бідолашний абат Фаріа був його вчителем. Він показував йому розташування берегів, пояснював поділки компаса, учив його читати велику книгу, розгорнуту понад нашими головами, ту, що називається небом, книгу, де Бог пише по блакиті сяйливими літерами.

І коли Джакопо запитував:

— А варто навчати убогого матроса всьому цьому?

Едмон казав:

— Хто там знає? Може, ти станеш колись капітаном корабля, адже твій земляк Бонапарт став імператором!

Ми забули сказати, що Джакопо був корсиканцем.

Минули вже два з половиною місяці безперервного плавання. Едмон зробився тепер таким самим вправним береговим промисловцем, як передніше був хоробрим моряком; він зазнайомився з усіма прибережними перемитниками; вивчив усі масонські знаки, завдяки яким ці напівкорсари впізнають один одного.

Двадцять разів пропливав він повз острів Монте-Крісто, та жодного разу не мав нагоди там побувати.

Тому він вирішив учинити ось що.

Тільки скінчиться термін його служби на «Юній Амелії», він найме своїм коштом невеликого човна (Дантес міг це зробити, бо упродовж кількох місяців плавання накопичив із сотню піастрів) і під яким-небудь приводом вирушить на острів Монте-Крісто.

Там на волі він розпочне пошуки.

Звісно, не зовсім на волі, — адже за ним, либонь, стежитимуть ті, що його туди доправлять.

Та в житті часом доводиться ризикувати.

В’язниця навчила Едмона обережності, і він волів би обійтися без ризику.

Та хоч як нишпорив він у своїй багатющій уяві, усе ж таки не знаходив іншого способу потрапити на бажаний острів. Дантес іще вагався, аж якось увечері його капітан, що почував до нього велику довіру і дуже хотів лишити його у себе на службі, узяв його під руку і попровадив із собою до шинку на віа Ольйо, де зазвичай збиралися верхи ліворнських перемитників. Там, як водиться, і укладалися торгові оборудки. Дантес уже два чи три рази побував на цій морській біржі; і, дивлячись на відчайдушних паливод, що позбиралися з усенького узбережжя у дві тисячі льє завдовжки, він думав про те, яким могутнім був би чоловік, якому поталанило б підпорядкувати своїй волі всі ці поєднані чи розрізнені зв’язки.

Цього разу йшлося про велику справу: треба було в безпечному місці розвантажити корабель із турецькими килимами, східними тканинами і кашміром, а потім перекинути ці товари на французький берег.

Якби діло те вдалося, всім обіцяли величезну винагороду — від п’ятдесяти до шістдесяти піастрів кожному.

Господар «Юної Амелії» запропонував обрати місцем розвантаження острів Монте-Крісто, що був безлюдний і не мав вояцької сторожі та митної служби, тож ніби навмисне за часів язичницького Олімпу був поставлений посеред моря Меркурієм, богом гендлярів і злодіїв, двох станів, що їх ми зараз поділяємо, якщо і не завжди розрізняємо, хоч за давнини їх, либонь, зараховували до тієї самої категорії.

Почувши назву острова, Дантес аж здригнувся від радості; щоб приховати своє хвилювання, він підвівся і пройшов закуреним шинком, де всі говірки світу розчинилися у франкській мові.

Коли він знову підійшов до співрозмовників, то вже вирішили, що пристануть до Монте-Крісто, а вирушать узавтра вночі.

Коли запитали Едмонової думки, він відказав, що острів той цілком безпечне місце і що великі почини треба втілювати негайно.

Отож план лишився без змін. Домовилися знятися з якоря увечері наступного дня і з огляду на гарну погоду і попутний вітер постаратися за добу пристати до безлюдного острова.

II. Острів Монте-Крісто

Нарешті Дантес, завдяки несподіваній нагоді, що випадає тим, кого впродовж тривалого часу гнітила гірка доля, міг сягнути своєї мети простим і природним чином і ступити на острів, не викликаючи нічиєї підозри.

Однісінька ніч відокремлювала його від мандрівки, якої він так довго чекав.

Та ніч була одна із найнеспокійніших, які випадали коли-небудь Дантесові. Упродовж тієї ночі йому навпереміну ввижалися всі успіхи та невдачі, що з ними він міг зіткнутися: коли він заплющував очі, то бачив лист кардинала Спади, накреслений вогненними літерами на стіні; коли він на хвилину поринав у сон, найшаленіші видива вихором кружеляли у його мозку; йому ввижалося, що він заходить до печери зі смарагдовою долівкою, рубіновими стінами і самоцвітовими сталактитами. Перлини падали крапля за краплею, як ото просякають підземні води.

Захоплений, зачарований, Едмон напихав кишені шляхетним камінням; коли ж він виходив надвір, те