Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— «Йди за рухом»? — спитала вона своєю рідною російською про американський вислів, який я сказав німецькою.

— Не опирайся неминучому, — вільно переклав я. — Життя є, поки не закінчиться, то навіщо перейматися? Не кривдь нікого, спробуй не отруювати запрошених на вечерю гостей, будь чистим у словах і вчинках… Що ще? Просто будь порядною людиною в порядному світі.

— Усі люди порядні, — тихо відповіла вона, — з власної точки зору.

Вона була тепла на дотик, а моя втома надала моїм словам повільної впевненості та ваги, яких я уникав, коли був більш пильним, бо вважав їх занадто вагомими для ввічливої розмови.

— Люди не знають відповідь, — тихо підсумував я. — Люди… просто хочуть, щоб їм дали спокій і не турбували. Але я не можу заспокоїтися. Ми всі питаємо себе: «Чому я?», «Який сенс?» Але рано чи пізно люди облишають це й кажуть: «Це просто збіг», «Сенс мого життя — моя кохана жінка», або «Сенс мого життя — мої діти», або «Розібратися з цим»… Але для таких, як я… Цього замало. Наші вчинки мусять мати наслідки. Але я не бачу їх. Тому я мушу дізнатися. За будь-яку ціну.

Софія якийсь час мовчала, думаючи про це. А потім сказала «Ідіть за рухом». Ці незнайомі слова вона вимовила обережно; усміхнувшись, вона повторила їх ще раз:

— Ідіть за рухом. Про пристойних людей, що живуть пристойним життям, ви кажете так, ніби це не має жодного сенсу. Але послухайте. Ця «порядність» — єдине, що має значення. Мені байдуже, що ви, пане Науковець, можете вигадати машину, що робить усіх чоловіків добрими, а жінок — красивими, якщо під час роботи над цією машиною ви не зупинитесь, щоб допомогти старій жінці перейти вулицю. Мені байдуже, що ви здолаєте старіння або припините голод, або покладете край ядерним війнам, якщо при цьому ви забудете про це, — вона постукала пальцями по моєму лобі, — або про це, — вона притиснула долоню до моїх грудей, — бо навіть якщо тоді ви всіх врятуєте, всередині ви будете мертвим. Люди мають бути перш за все порядними, і лише потім — геніями, бо інакше ви не допомагаєте людям, а просто обслуговуєте машину.

— Це не дуже комуністична точка зору, — зітхнув я.

— Ні, це дуже комуністична точка зору. Комунізму потрібні хороші люди; люди, чиї душі, — вона притулилася міцніше до моїх грудей, потім зітхнула й зовсім відсунулася, — добрі інстинктивно, а не зусиллям. Але саме цього нам зараз найбільше бракує. Заради прогресу ми з'їли свої душі, і тепер ніщо не має значення.

* * *

Вона пішла невдовзі після опівночі. Я не питав, куди й до кого. Вимкнувши в кімнаті світло, я чекав на ту мертву годину ночі, коли розум занурюється в позачасове заціпеніння безголосої думки. Це час, коли самотньо всім: кожному пішоходові, який перевальцем йде по почорнілих каменях, кожній машині, що мчить безлюдними вулицями. Це абсолютна тиша, коли двигун зупиняється посеред нерухомого, вкритого льодинами моря. Надівши пальто, я прослизнув крізь задні двері, оминув Бориса-1 та Захеканого й зник у ночі. Для того, щоб не боятися темряви, треба кинути їй виклик, різко здіймати погляд на тих небагатьох, що йдуть неподалік, щоб їм здавалося, що ви, на відміну від них, не боїтеся. У таку мить було легко згадати Річарда Лайла, вулиці Бетерсі та мертвих дівчат біля дверей. Ленінград був збудований як російське європейське місто царем, який подорожував світом і вирішив взяти частинку світу з собою додому. Чи подорожував світом Брежнєв? Це питання мене здивувало тим, що я не знав на нього відповіді.

Ріг. Вулиці Ленінграда здебільшого прямі та чіткі; влітку тут запах водоростей з млявої води каналів і божевілля від білих ночей; взимку — спочатку ейфорія від першого чистого снігу, а потім нудьга, коли настають справжні морози. Я йшов, керуючись спогадами, звернувши на кілька разів більше, ніж було потрібно, бо хотів переконатися у відсутності можливих переслідувачів, але зрештою прийшов до маленьких дерев'яних дверей Клубу Хронос.

А точніше, до того місця, де колись були маленькі дерев'яні двері Клубу Хронос. Відсутністю дверей я був шокований настільки, що на мить подумав, що помилився. Але ні, огледівшись по сторонах, я переконався, що це було те саме місце; саме на цьому прямокутному клаптику землі колись стояв Клуб, а тепер з позбавленою смаку брутальністю п'ятдесятих було зведено бетонний постамент, на верху якого дивний вигин каменю перетинала залізна поперечина, а викарбуваний у камені напис проголошував:

У ПАМ'ЯТЬ ПРО НАЙБІЛЬШУ ЖЕРТВУ, ПРИНЕСЕНУ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941–1945 рр.

Більше не залишилося нічого.

* * *

Шукаючи під час біди дружньої підтримки, члени Клубу Хронос залишають одне одному сигнали. Записи в довідниках; повідомлення, залишені позаду стійки сусіднього паба; каміння, закладене в землю для майбутніх поколінь, щоб ті збирали його й замислювалися; натяки на те, куди можна піти, написані на чорному залізі ринв, що звисали з дахів. Ми ховаємося, але сам факт нашого існування є настільки абсурдним, що нам не треба ховатися надто сильно. Впродовж наступних трьох днів я жив у місті життям нешкідливого туриста: ходив, дивився, вечорами читав у себе в номері, а вночі прослизав повз своїх опікунів, щоб шукати підказки Клубу Хронос — хоч якесь свідоцтво про його долю. Я знайшов лише одне: надгробний пам'ятник на місцевому цвинтарі: «ОЛЬГА ПРУБОВНА, 1893–1953. Вона воскресне».

Нижче був набагато довший текст, написаний (це ж треба) санскритом. Ось його переклад:

«Якщо на моєму могильному камені розміщено це повідомлення, моя смерть була наглою та насильницькою. Стережіться, щоб і вас це не спіткало».

Розділ 52

Дилема.

Залишитися чи піти?

Які висновки можна зробити зі знищення Ленінградського Клубу Хронос?

Ніякий наївний оптимізм не міг позбавити мене думки, що за цим, імовірно, якимось чином стоїть Вінсент.

Ніякий самообман не міг переконати мене, що до цього не маю причетності я сам — своїм мовчанням, своїм зникненням, своїм долученням до того, чому від початку збирався протистояти.

То що тепер, коли я дізнався правду — цю застару правду про події, які відбулися кілька років тому за моєю спиною? Чи змінює це щось? Чи змінює це дивовижність нашого дослідження, захопливий масштаб Вінсентової уяви? Хіба не правда, що проект, за який ми взялися, що відповідь, яку ми шукаємо, є важливішими за якусь дрібницю в теперішньому, за крихітні зміни в майбутньому? Було абсурдно — безсумнівно абсурдно — дозволяти