Читати книгу - "Не вбивай"

— Для грошей все зроблять з чоловіком.

— Навіть з таким, як генеральний суддя.

— Навіть з таким. На війну грошей потребують.

— Малчать!

Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:

— Атступісь!

— Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, — вдарив мене у груди!

— Малчи

Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.

— Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.

— Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.

— Кому?

— Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.

— Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.

— От плещуть казна-що, яка там бузина! — перебив їм дядько. — Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.

— А Іван Степанович двадцять літ її носить.

— Ще не доніс, потривайте.

Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, — юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.

Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів.

Дідусь головою крутив.

— Колода і топір… Що це? Скотобойня?

Тишина.

— Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували:

— Авжеж.

— Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.

— Авжеж, авжеж…

— Кого це мордувати будете.? — питав, повертаючись до товпи.

Ніхто не відповідав. На салдатів подивився:

— Кого?

— Кочубея і Іскру, — відповіли йому.

— А життя ви їм дали?… Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, — так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?

Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, — тремтів. Голуб крилами махав.

— Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з'яденіє продасть…

Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, — від східців помосту до огорожі товкло.

Голуб знявся і високо літав йому над головою.

— А від нього не полетить, — дивувалися жінки.

— Голуб духа святого символ, — пояснював дячок.

— Дух святий з ним, він Божий чоловік.

— Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли.

Двох людей взяло Божого чоловіка за руки к ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.

Не помогло. Підкидало ним дальше.

— Але ж трясе!

— Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить.

— За правду муки терпить. Голуб знижував лет.

— Ідуть! — загомоніло в товпі. — Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару.

— Хіба він бачить? Очі заплющило йому.

— Не годиться, віднесіть!

Несли, як мерця, народ робив дорогу.

— Ідуть, ідуть!

Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли.

Жінки перехрестилися:

— Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас. Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.

— Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла?

— Я не хотіла, пригнали.

Чути було різкий тупіт трьох московських рот.

— Аж три роти їх супровожають.

— Кочубей, не хто-будь.

— Але ж вони на возі!

— Бо сил не мають іти.

— Так їх скатували, Боже ти мій!

— На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах.

— Байдуже ракові, в якім глеку його вариш.

— Та й страшні які!

— Ізбави, Боже, душу мою від крові, — молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.

— Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, — прочитував його сусід.

— Зсаджають їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!

Салдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.

— Чого штовхаєшся, чорте?

— Мене штовхають ззаду.

— Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся Пішов геть!

Одна рота увійшла на майдан. Окружила його, салдат коло салдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.

— Чого це вони так ноги розкрачують? — питає свого батька хлопчина.

— Фузія важка. Як кріпко не сгоїш, то звалить.

Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово!

Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.

— Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.

— Боже великий, вічний, святий, поможи мені! — молився Кочубей.

— Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, — потішав їх священик словами євангеліста.

— Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, — шептав Василь Леонтійович Кочубей.

За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, — посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!

Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.

Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.

— А гетьмана нема.

— Не хотів дивитися на смерть товаришів.

— Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.

— Гетьман хорий, подагричні болі,

— До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.

Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.

— То ж то був козак!

— Кращого на всій Україні не знайти.

— І старість не береться його.

— Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.

— Тихо! Маніфест читають!

Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.

Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.

— Ведуть!

— Кочубей спотикається. Який же він слабий?

Кочубей на східці ступив.

Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.

— Потихоньку та полегоньку, — потішав його Іскра. Увійшли.

Зернов руку вгору підняв… Заметушилася товпа.

Кождий навшпиньки вставав,